Глава 1. Друга щітка

Глава 1. Друга щітка

Через три роки поруч із Ірининою зубною щіткою вперше з’явилася чужа.

Її власна була біла, куплена минулого місяця в аптеці біля метро. Чужа — темно-синя.

Ірина побачила її вранці, коли шукала пасту. Щітка стояла в склянці праворуч від білої, трохи нахилена.

Вона вийшла з ванної.

— Marc.

— Мм?

Марк лежав упоперек ліжка й читав газету. Однією ногою торкався підлоги, другу закинув на стіну.

— Це твоє?

— Що?

— Щітка.

Він опустив газету.

— Яка?

— Зубна.

— Якщо синя — моя.

— Чому вона тут?

Марк подивився так, ніби питання було складніше за комбінацію П’єра.

— Бо я чищу зуби.

— У себе теж чистиш.

— У себе в мене інша.

Ірина мовчала.

Марк сів.

— Тобі заважає?

— Ні.

— Тоді що?

— Нічого.

Він усміхнувся.

— Це твоє улюблене слово.

— Не починай.

— Друге улюблене.

Ірина кинула в нього рушником.

Щітку не прибрала.

За три роки багато речей перестали бути подіями.

Метро, яке стоїть між станціями.

Французька, у якій вона вже могла сваритися з орендодавцем без Клер.

Податки.

Черга в пекарні.

Те, що сир інколи коштує більше за вечерю.

Те, що Марк ночує в неї чотири рази на тиждень і все одно називає свою квартиру «домом».

Те, що вона теж має ключ від його квартири й майже ним не користується.

Контракт продовжували ще двічі. Ірина перестала носити кожен новий до Клер на перевірку, хоча іноді телефонувала й читала незрозумілий пункт уголос.

В афішах їй дали кілька помітніших партій.

Не головних.

Це вже не боліло щоразу.

Одного сезону її прізвище надрукували Levtchenko.

Ірина пішла до адміністратора.

— Тут зайва літера.

— Це французька транскрипція.

— Мого прізвища?

— Так.

— Воно вже три роки пишеться без t.

— У старих документах...

— Я не старий документ.

Наступний тираж виправили.

Марк приніс афішу додому й урочисто поклав на стіл.

— Революція перемогла.

— Не перебільшуй.

— Я живу з історичною особою.

Ірина завмерла.

— Ти не живеш зі мною.

Марк глянув на ванну, де стояла його щітка.

Потім на сорочку, що висіла на спинці стільця.

— Звісно.

— Ти ночуєш.

— Я зрозумів.

Він не сперечався.

Це було гірше.

Увечері Ірина сама сказала:

— Ти можеш залишити сорочку.

— Яку?

— Оцю.

— Вона вже тут.

— Я знаю.

Марк не усміхнувся. Просто кивнув.

Він навчився не робити свято з кожного Ірининого дозволу.

Марк міг прийти злий після репетиції й не пояснювати пів вечора. Ірина могла три години стверджувати, що не образилася, а потім раптом сказати, через що саме образилася. Він залишав мокрі рушники на стільці. Вона складала його речі окремою купкою так акуратно, що це виглядало як виселення.

Одного разу Марк спитав:

— Ти зла?

— Ні.

— Добре.

Ірина глянула.

— Вибач. Забув.

— Що забув?

— Нічого.

Вона засміялася.

У неділю вони поїхали до його сестри Полін.

Полін жила в передмісті, в будинку з маленьким садом, де трава росла клаптями, бо її чоловік щовесни починав «серйозно займатися газоном» і до червня втрачав інтерес.

У Полін було двоє дітей.

Жюль — п’ять років.

Камій — два з половиною й уже керувала всім домом.

— Irina! — Жюль вибіг у коридор. — Tu es russe?