розділ 1

— Тобі дійсно цікава моя думка? - питаю, сівши біля неї на диван.  

Очі Вікторії ще мокрі від сліз, очі червоні як і її прямий з горбинкою ніс.  

— Я заплуталася. Тому так, мені цікава твоя думка. - дівчина схлипнула, витираючи нову сльозу, яка націлилася впасти з її правого ока. 

— Він козел. 

— Я знаю.  

— От і добре.  

— Але я кохаю його. 

— А от це вже не добре. - тру скроню, і гучно видихаю повітря. Чесно, я не знаю, як підтримувати людей в такі моменти. Я сама ніколи не була в такій ситуації, а тут подружка, яка зловила свого хлопця на зраді. Вони були разом два роки. Вона потратила на цього телепня два своїх найкращих роки! - Ти ж не думаєш його повертати, так?  

— Звичайно, що ні! Хай лісом іде з цією дівкою. Невже вона думає, що він не зрадить їй так само як мені. Просто, я не знаю, як викинути його зі своєї голови. Знаєш, таке відчуття ніби серце в грудях розривається. І дихати так важко. Я ж думала, що проживу з цією людиною своє життя, народжу дітей, заведу собак з котами... 

— Дай боже, мені ніколи не закохуватися! - я складаю руки у молитві, але одразу стаю серйозною. - Я розумію, що всі твої надії зі сподіваннями просто викинули й розтоптали, але ти маєш розуміти, що доля підготувала тобі щось значно краще. А це всього лише етап який треба пережити.  

Зрештою після мої слів Вікуся заспокоюється. Ми випили по келиху шардоне, ще поговорили про наше молоде сьогодення й сіли робити проєкт.  

— Ти чула, що нас вже завтра буде новий куратор. Він викладатиме дисципліну по літературі.  

— Михайло Михайлович вже поїхав? - здивовано питаю, наклеюючи по краях ватмана декоративний скоч.  

— Так, коли ти вчора була в Марії Петрівни, він заходив з нами попрощатися.  

— Шкода, що мені не вдалося з ним попрощатися. Він був хорошим куратором. -  на мить поринаю в думки. Третій курс лінгвістики приніс мені багато хороших людей та спогадів, а по закінченню університету все стане монотонніше. Доросле життя і все таке. Я насолоджуюся кожним моментом проведеним в стінах навчального закладу, кожну нашу витівку, і нервовими переписуваннями на залікових тижнях, буду згадувати до самих останніх днів свого існування. Я буду сумувати за цим. Здається, вже сумую.  

— Я дуже сподіваюся, що наш новий куратор буде нормальним чуваком. - виголошує Вікуся, приклеюючи картинку вулиць Лондона. - А ще я сумую за тобою - неочікувано каже подружка, дивлячись на мене сумними очима. - Ти вже скоро поїдеш в Англію. Покинеш мене з цими козлами.  

— Це тільки на місяць. Час швидко йде. Мені й самій не віриться, якщо чесно. - я нервово мнула край своєї кофтини - Це завжди була моя мрія, і так дивно розуміти, що вона скоро здійсниться. Я досі не вірю в це. Я...я так довго до цього йшла.  

— Ти велика молодчинка, Карішо. Я завжди в тебе вірила.  - вона обіймає мене лівою рукою, зовсім не нав’язливо. Я не є тактильною людиною, і Віка добре про це знає. - А твої батьки готові тебе відпустити?  

Я усміхаюся, своєю особливою усмішкою.  

— Чесно не знаю, як вони зможуть прожити без мене. Вони ж собі і їсти не зготують. - приречено кажу, коштуючи на смак цукерку, привезених батьком Віки із Швейцарії. - Так і помруть з голоду.  

— Померти не помруть же, у нашому сучасному світі є доставка готової їжі. - біля її ніг валялася вже маленька гірка з фантиків. Здається, вона так почала заїдати своє горе. 

— Це дорого. Але, звичайно, вони про це думати не будуть. Я думаю за те, щоб наготувати їм їжі на цілий місяць доки мене не буде. 

— Не переживай, вони вже в тебе дорослі, якось та й проживуть. 

— В тому річ, що “якось”. Дорослі люди ж... - я замовкаю. Люблю свою сім’ю всім своїм серцем, але занадто багато ноші несу на своїх плечах. Я зовсім трошки втомилася.  

Лягаю на підлогу ловлячи поглядом зірки на стелі наклеєні Вікою ще в дитинстві. Вночі вони світяться. Я теж про такі колись мріяла — мати своє власне нічне небо.  

Віка лягає біля мене, її очі світяться від випитого вина.  

— Думаєш, чому він це зробив? - ледь чутно питає, торкаючись пальцями фантиків. Я чую як вона ними шуршить, як собаки гавкають на дворі через відчинене вікно.  

Я не відповідаю, бо людей важко збагнути. Він зробив це, бо хотів це зробити. Бо вигадав собі переконання, причину, не важливо, але він це зробив, і на цьому крапка. Але зараз я мовчу, бо не можу дібрати правильних слів.  

— Чуєш - встаю на лікті, прислухаючись. Собаки замовкли, стало тихо. - Цвіркуни.  

— А не зарано їм самок будити? На дворі тільки квітень почався.  

— Напевно вони такі ж самі йолопи як і твій Ярослав.  

Вона усміхається, я усміхаюся їй у відповідь. Відповідь знайшлася сама.  

— Всі чоловіки однакові - тихо каже Вікторія - та я сподіваюся, що не всі. 

— Я також.  

Я знову лягаю на підлогу біля неї. Ми слухаємо спів цвіркунів, і дивимось на своє зоряне небо. 

*** 

— Вероніко, скажи, будь ласка, де моя новенька спідниця? - питаю свою сестру, паралельно риючись у шафі.  

Відповіді не отримую. Тиша. Тільки чутно як на кухні мама голосно говорила зі своєю подружкою, розповідаючи якісь плітки про їхніх давніх знайомих.  

— Вероніко.  

Повертаюся до неї, затримуючи на її обличчі погляд.  

Вероніка моя молодша сестра, за сумісництвом передостання дитина в нашій сім'ї. Десятикласниця, яка полюбляє, одягати мій одяг.  

Зараз я помічаю її винуватий погляд, опущений до низу. На ній новенька сукня ніжно-рожевого кольору, з милими рюшами внизу, та макіяж, що робить її старшою навіть за мене.  

— Тобі ж не шкода, ні? - каже своїми тоненьким голоском, кокетливо висунувши праву ніжку вперед.  

— Якщо вже взяла, поверни, окей? - максимально спокійно кажу, встаючи рівно до неї.  

— Я хотіла її одягти завтра.  

— Так у тебе ж повна шафа одягу. Ти з мамою постійно ходиш на шопінг, а тобі все мало, що й у мою шафу лізеш! Май вже совість!