Епілог. Після неї

За рік після смерті Ірини я купив нову пральну машину. Стара працювала до останнього, хоча двічі заливала підлогу й під час віджимання зрушувала з місця. Я вперто ремонтував її, доки Максим не знайшов відео, де мати просила не купувати найдешевшу модель.

— Це пряме розпорядження, — сказав він. — Порушиш — мені доведеться викликати її дух.

— Вона насварила б за такі витрати.

— Спочатку насварила б, а потім прочитала інструкцію й обрала економний режим.

Ми взяли середню за ціною. Софія наполягла, щоб перше прання було з маминим синім рушником, який досі лежав у шафі. Я не пояснював, що рушник чистий. Вона поклала його в барабан, натиснула кнопку й сиділа на підлозі, доки машина не закінчила цикл.

Рік умістив багато перших разів. Перший ранок без Ірини. Перша батьківська зустріч, на яку я прийшов сам. Перший день народження Софії. Перша річниця нашого весілля, про яку нагадав лише телефон. З часом події перестали ділитися тільки на «до» й «після», але жодна не минала зовсім без неї.

Софія не скасувала день народження. За тиждень до свята сказала, що не хоче гостей, а хоче шоколадний торт і поїздку в кіно. Ми зробили так. Перед свічками вона зачинилася у ванній і плакала. Максим сидів під дверима, доки вона не вийшла. Потім ми дивилися комедію, і Софія сміялася найголосніше в залі.

Після фільму вона сказала:

— Не кажіть бабусям, що мені було весело.

— Чому? — запитав я.

— Вони подумають, що я забула маму.

— Веселитися — не означає забувати.

— Я знаю. Але вони дивляться так, ніби ми повинні весь час сумувати правильно.

Я поговорив із мамами. Галина образилася, Лариса почала виправдовуватися. Згодом обидві перестали питати Софію, чи вона «тримається», і знову почали сварити за безлад. Доньці від цього стало легше.

Максим закінчив навчальний рік без відзнаки, хоча раніше планував. Сказав, що йому байдуже. Я знав, що не байдуже, але не переконував. Улітку він почав працювати в архітектурному бюро й остаточно переїхав зі старої квартири в іншу, ближче до роботи.

Ключ від нашої квартири залишив.

Щонеділі Максим приходив на вечерю. Іноді запізнювався або попереджав, що не зможе, і я вчився не сприймати це як нову втрату. Він мав власне життя, але наш дім не перестав бути його домом.

Про Дмитра він дізнавався повільно. Зустрівся ще з двома друзями, з’їздив із Ларисою до села, де ми проводили літо, відновив старий мотоцикл брата. Він двадцять років стояв у гаражі знайомого й майже не підлягав ремонту. Максим витратив на нього більше, ніж той коштував новим.

— Це сімейне, — сказав я, коли побачив рахунки. — Дмитро теж не вмів вчасно зупинитися.

— А ти міг сказати раніше.

— Ти б послухав?

— Ні.

Він не змінив документів. Іноді представлявся: «Максим Мельник, син Дмитра», коли говорив із людьми з минулого біологічного батька. В інших ситуаціях називав мене татом. Я перестав рахувати, скільки разів почув це слово, й перевіряти, чи вимовлене воно свідомо.

Одного разу Максим запитав, чи мене не ображає мотоцикл.

— Це річ.

— Не прикидайся. Ти ревнуєш.

— Трохи.

— Можу не ставити його у твоєму гаражі.

— Став. Але мастило купуєш сам.

Коли я визнав ревнощі, вони стали менш небезпечними. Не зникли, зате перестали керувати нашими розмовами.

Іринині записи ми дивилися не за порядком. Перший увімкнули через місяць після похорону. На ньому вона розповідала Софії, як готувати сирники, і тричі плутала кількість борошна. Донька розсердилася:

— Вона знала, що я не вмію готувати. Могла нормально записати.

Потім ми зробили сирники за другою версією. Вони розпалися. Софія сфотографувала й поставила знімок біля маминого рецепта.

Запис для Максима був довшим. Ірина говорила про Дмитра, про його народження й перші роки. Не просила пробачити. Наприкінці сказала: «Не дозволяй нашій брехні стати головною подією твого дитинства. Але якщо вона ще довго болітиме, не соромся цього».

Максим переглянув відео сам. Пізніше попросив копію й зберіг на своєму диску. Більше нічого не сказав.

Мій запис лежав невідкритим майже рік. Я знав про нього, бачив назву «Тарасові — після», але щоразу знаходив причину відкласти. У день роковин діти поїхали з бабусями на кладовище. Я мав приєднатися після роботи, та прокинувся з відчуттям, що не можу ще раз стояти біля каменю й слухати, як люди називають Ірину надзвичайною.

Я залишився вдома й увімкнув відео.

На екрані Ірина була вже коротко підстрижена. Вона довго налаштовувала камеру, бурчала, що не бачить кнопок, потім сіла ближче.

«Якщо ти це дивишся, мене немає. Ненавиджу цю фразу, але іншої не придумала. Я знаю, що ти намагатимешся виконати все правильно: подбаєш про дітей, збережеш фотографії, зателефонуєш нашим мамам, вчасно заплатиш рахунки. Тільки не перетвори горе на нову роботу.

Не кажи, що моя брехня була жертвою заради Максима. Це звучить шляхетно й неправдиво. Я боялася. Ти теж боявся. Ми помилилися разом. Якщо діти сердитимуться, витримай. Якщо говоритимуть про мене погано, не захищай кожен мій учинок. Я не хочу залишитися між вами людиною, про яку можна казати тільки пошепки.

І ще одне. Ти не мусиш лишатися сильним. Я знаю, як часто ми користувалися твоєю здатністю все владнати. Проси допомоги раніше, ніж упадеш. Максим дорослий. Софія росте. Вони не твій обов’язок, вони твої діти. Це не одне й те саме.

Я люблю тебе. І так, рушники на ліжку мене теж дратували. Просто мені подобалося, як ти бурчиш».

Вона усміхнулася, потім додала:

«Купи нормальну пральну машину».

Відео закінчилося.

Я сидів перед темним екраном і вперше за багато місяців плакав уголос. Не стримувався через дітей, не йшов у ванну, не шукав термінової справи. Просто сидів на кухні, доки не заболіла голова.

Потім зателефонував Максимові.

— Ви ще на кладовищі?