Розділ 19. Правда, яку ми сказали вчасно

Наприкінці листопада Ірина перестала виходити з квартири. Спершу ми ще говорили, що це через холод. Потім прибрали з передпокою її черевики, щоб Софія не перечіплялася, і всі зрозуміли: справа не в погоді.

Ліжко перенесли у вітальню. Ірина сама попросила. Звідси було видно вікно, кухню й коридор, а головне — вона не почувалася відокремленою, коли Софія робила уроки, Максим приходив після занять, а я готував вечерю.

Медсестра Оксана навідувалася щодня. Лікар приходив двічі на тиждень. На холодильнику висіла таблиця з часом прийому ліків, але Максим переписав її великими літерами, бо я одного разу переплутав рядки. Він не дорікав. Просто зняв старий аркуш і прикріпив новий.

Ірина слабшала. Деякі дні вона багато спала, іноді прокидалася ясною й вимагала новин. Тоді Софія приносила щоденник зі школи, Максим показував креслення, а я розповідав про роботу. Ми навчилися не відповідати «нічого цікавого». Для людини, яка не могла вийти з дому, цікавим ставало все: зламаний ліфт, сварка сусідів, новий учень у класі, клієнт, який тричі змінював адресу доставки.

Одного ранку Ірина попросила дістати коробку з відеозаписами.

— Вона в ноутбуці, — сказав я.

— Пароль у шухляді.

— Я знаю пароль.

— Ти дивився?

— Ні.

— Чому?

— Бо ти ще тут.

— Я записувала не лише після смерті. Там є одне для тебе зараз.

Я приніс ноутбук. Вона показала файл із назвою «Тарасові — до». На відео Ірина сиділа біля вікна у червоній сорочці. Волосся ще було довшим, обличчя повнішим. Вона дивилася просто в камеру.

«Ти, напевно, сидиш поруч і сердишся, що я записала це замість сказати. Я скажу теж, якщо вистачить сміливості. Я довго думала, що наше життя почалося з мого горя і твоєї відповідальності. Через це ніби мала бути вдячною, а ти — терплячим. Насправді воно починалося багато разів. Коли ти вперше лишився ночувати біля Максима. Коли я чекала тебе з роботи. Коли народилася Софія. Коли ми сварилися й усе одно готували одне одному сніданок. Я люблю не чоловіка, який урятував мене. Я люблю тебе — незручного, упертого, втомленого. Не живи після мене так, ніби твоя робота закінчилася».

Запис тривав ще хвилину. Ірина на екрані розповідала, де заховала гроші на нову пральну машину, й просила не купувати найдешевшу модель. Наприкінці простягнула руку до камери й випадково збила телефон. Відео закінчилося кадром стелі.

Я закрив ноутбук.

— Ти могла сказати це без запису.

— Кажу. Ти незручний, упертий і втомлений.

— Дякую.

— І я тебе люблю.

— Я тебе теж.

Вона чекала більшого. Я нахилився й поцілував її. Губи в Ірини були сухі, дихання слабке. Це не було схоже на наші колишні поцілунки, але він належав нам теперішнім.

Того дня прийшла Галина. Вона принесла бульйон, хоча Ірина майже не їла, і почала переставляти ліки. Я попросив нічого не чіпати.

— Я її мати, — відповіла вона.

— А я знаю порядок.

Вони посварилися б, якби Ірина не сказала:

— Мамо, сядь біля мене. Не допомагай. Просто сядь.

Галина слухняно сіла. Взяла доньку за руку й заплакала. Раніше Ірина просила її не плакати перед дітьми. Тепер не зупиняла.

— Я мала переконати тебе сказати Максимові, — говорила Галина. — Ще тоді мала.

— Мала.

Галина підвела на неї здивований погляд. Напевно, чекала заперечення.

— Але рішення було моє, — продовжила Ірина. — Не забирай собі всю провину. Вона тобі не належить.

— Я підтримувала.

— Так. І допомагала мені з дитиною, коли я не могла встати. І віддавала половину зарплати. У нас із тобою більше однієї історії.

Галина нахилилася до її руки. Я вийшов на кухню, щоб залишити їх удвох.

За годину прийшла Лариса. Наші матері зустрілися в коридорі. Раніше кожна вважала іншу винною в мовчанні. Тепер вони обійнялися. Не примирилися з минулим — просто обидві боялися одного майбутнього.

Мама принесла старий фотоальбом. Вони з Іриною переглядали його, доки не дійшли до Дмитрових знімків. На одному він тримав повітряного змія, на іншому ремонтував мотоцикл у дворі. Ірина попросила залишити фотографію, де ми втрьох сидимо на кухні батьків: Дмитро щось розповідає, вона сміється, я ріжу хліб.

— Я не пам’ятаю цього дня, — сказала вона.

— День народження тата, — пояснив я. — Дмитро запізнився на дві години.

— А ти прийшов першим, — згадала мама.

Ірина подивилася на мене.

— Усе життя в одній фотографії.

— Не все, — відповів я. — Лише один вечір.

Вона погодилася. Ми більше не дозволяли окремим кадрам пояснювати цілі роки.

Увечері прийшов Максим. Побачив обох бабусь і пожартував, що квартира не витримає ще одного сімейного зібрання. Потім нахилився до Ірини, поцілував її в чоло й спитав, чи можна поговорити вдвох.

Ми перейшли на кухню. Дверей у вітальні не було, але я ввімкнув воду, щоб не чути. Максим сам розповів мені пізніше.

Він сів біля матері й дістав зі своєї сумки лист Дмитра.

— Я хотів повернути оригінал, — сказав. — Зробив копію.

— Лист твій.

— Хочу, щоб він був у сімейній коробці. Я знаю, де знайти, якщо знадобиться.

Ірина взяла конверт.

— Ти вирішив щодо документів?

— Так. Нічого не змінюватиму.

— Через мене?

— Ні. Через себе.

Вона чекала.

— Дмитро мій біологічний батько, — продовжив Максим. — Я хочу знати про нього. Може, колись називатиму його батьком без уточнень. Але прізвище в мене спільне з обома, а по батькові — від людини, яка мене виховала. Мені не треба викреслювати одного, щоб визнати іншого.

Ірина заплакала. Максим подав їй серветку.

— Тільки не думай, що цим я сказав: усе гаразд.

— Не думаю.

— Я досі злий.

— Знаю.

— І, мабуть, ще довго буду.

— Маєш право.

— Але я не хочу, щоб останнє, що ти про мене знала, — це моя злість.