Розділ 18. День без великої розмови

Я відмовилася від наступного курсу лікування у вівторок. Рішення не було героїчним. Я просто зрозуміла, що не хочу ще три тижні жити між нудотою, аналізами й надією, яку лікар вимовляв надто обережно.

Ми говорили з ним майже годину. Він пояснив можливу користь, ризики й те, що відмова не означає припинення допомоги. Тарас поставив усі запитання двічі. Я слухала й чекала, чи зміню думку. Не змінила.

— Я хочу додому, — сказала наприкінці.

Лікар кивнув і дав контакти виїзної команди паліативної допомоги. Це слово вже не різало слух. Воно означало конкретних людей, які знали, як зменшити біль і що робити вночі, коли нам стане страшно.

Тарас підписав папери разом зі мною, хоча його підпис ніде не був потрібен.

У машині він запитав:

— Ти впевнена?

— Ні.

— Тоді можемо передумати.

— Я не впевнена, бо хочу жити. Але це лікування майже не дає шансів і забирає дні, які ще маю. У рішенні я впевнена.

Він поклав руки на кермо, але не заводив двигун.

— Мені важко погодитися.

— Не погоджуйся. Просто відвези мене додому.

Він відвіз.

Наступні дні квартира заповнилася коробками з ліками, номерами телефонів та інструкціями. Медсестра Оксана говорила спокійно, показала Тарасові, що й коли давати, пояснила ознаки, за яких треба телефонувати. Вона зверталася до мене, а не тільки до нього. За це я одразу їй довірилася.

— Чого ви хочете найближчим часом? — запитала Оксана.

— Не бути проєктом для родини.

— Це треба пояснити родині.

— Вони сидять поруч.

Тарас занотував і це. Максим забрав у нього блокнот.

— Мама сказала не робити з неї проєкт. А ти вже записав пункт перший.

Оксана засміялася. Тарас не одразу, але теж.

У суботу я прокинулася з відчуттям, що сьогодні можу вийти з дому. Не до лікарні й не у справах. Просто вийти.

— Поїдьмо кудись, — сказала я за сніданком.

— Куди? — одночасно запитали троє.

Я не мала плану. Софія запропонувала торговельний центр, Максим — набережну, Тарас почав перевіряти погоду. Ми обрали невеликий парк за містом, де колись святкували восьмий день народження Максима.

Збиралися дві години. Тарас склав у сумку ліки, воду, плед, змінний одяг і бутерброди. Максим перевірив машину. Софія взяла фотоапарат, який отримала на Новий рік і майже не використовувала.

— Ми їдемо на три години, — сказала я, побачивши сумки.

— А раптом затор, — відповів Тарас.

— А раптом зомбі, — додав Максим. — Тато готовий.

— У разі зомбі ти перший проситимеш мою аптечку.

У машині Софія ввімкнула музику. Пісні змінювалися надто швидко, Максим просив дати дослухати хоча б одну, вони сперечалися. Я сиділа поруч із Тарасом і дивилася, як він час від часу перевіряє мене боковим зором.

— Я ще тут, — сказала тихо.

— Знаю.

— Тоді дивися на дорогу.

У парку було прохолодно й сонячно. Ми пройшли до лавки біля озера. Далі я не змогла. Тарас хотів повернутися до машини й забрати складаний стілець, але я втримала його за рукав.

— Сядь поруч.

Максим із Софією пішли купувати чай. Я поклала голову Тарасові на плече.

— Пам’ятаєш день народження? — запитала.

— Максим упав у воду.

— Ти стрибнув за ним у нових черевиках.

— Там було по коліна.

— Але ти цього не знав.

— Я бачив дно.

— Не псуй спогад.

Діти повернулися з двома склянками чаю й одним какао. Софія фотографувала нас без дозволу. На більшості знімків хтось кліпав, говорив або дивився вбік.

— Видали цей, — попросив Максим, побачивши себе з відкритим ротом.

— Ні. Мама сказала фотографувати всіх справжніми.

Я не пам’ятала, щоб так казала, але не заперечила.

Ми їли бутерброди. Я відкусила двічі й віддала свій Тарасові. Софія розповідала про дівчинку з класу, яка списала її твір. Максим радив звернутися до вчительки, Тарас — спочатку поговорити з дівчинкою. Я сказала, що можна зробити і те, й інше. Суперечка тривала п’ятнадцять хвилин.

Ніхто не говорив про смерть.

Потім Максим попросив пройтися з ним до води. Він ішов повільно, підлаштовуючись під мене, але не пропонував руку, доки я сама не взяла його під лікоть.

— Я зустрівся з Сергієм, другом Дмитра, — сказав він.

— Як усе минуло?

— Дивно. Він спочатку дивився на мене, наче побачив привида. Потім розповів, як вони мало не вилетіли з університету через зламаний проектор.

— Дмитро його зламав?

— Сергій каже, що ні. Тато каже, що так.

Він промовив «тато», маючи на увазі Тараса. Я не уточнювала.

— Кому віриш?

— Обом наполовину. Напевно, зламали разом.

Ми зупинилися біля води.

— Сергій сказав, Дмитро дуже зрадів, коли дізнався про вагітність. Усім показував знімок з обстеження, хоча там нічого не можна було розібрати.

— Він забрав його в мене й носив у гаманці.

— Чому ти не розповідала?

— Не знала, що це важливо.

— Для мене важливо все.

— Тоді я розповідатиму.

Я згадала, як Дмитро купив крихітні шкарпетки ще до того, як ми знали стать дитини. Як наполягав, що сина треба назвати Остапом. Як боявся сказати Ларисі, бо вона вважала нас надто молодими. Максим слухав, не перебиваючи.

— А чому назвала Максимом?

— Ти народився, я подивилася на тебе й зрозуміла, що ніякий ти не Остап. Тарас запропонував Максим. Мені сподобалося.

— Отже, ім’я дав він.

— Ми дали разом.

Максим кивнув.

На зворотному шляху я заснула в машині. Прокинулася вже біля будинку, коли Тарас сперечався з дітьми, хто нестиме сумки. Я хотіла піднятися сама, та ноги не слухалися. Максим і Тарас підтримали мене з двох боків. Софія бігла попереду й викликала ліфт.

Удома біль посилився. Оксана приїхала за сорок хвилин, змінила ліки й залишалася, доки мені не стало легше. Діти чекали на кухні. Я чула їхні приглушені голоси.