Розділ 17. Любов, яка почалася з чужої втрати

Після поїздки на кладовище Максим повернувся до орендованої квартири. Він пояснив, що має закінчити проєкт і не може працювати, коли Софія слухає музику, а ми сперечаємося, хто дасть мені ліки. Я не затримував його. Син залишив частину одягу, зубну щітку та ключ. Цього разу від’їзд не здавався втечею.

Ірина спала майже весь наступний день. Увечері прокинулася голодна й попросила смаженої картоплі з цибулею.

— Лікар казав легку їжу, — нагадав я.

— Лікар не живе зі мною.

— Зате я житиму з наслідками.

— Тоді посмаж половину порції.

Я виконав замовлення. Вона з’їла кілька шматочків, відсунула тарілку й винувато подивилася на мене.

— Смачно. Просто більше не можу.

— Не треба виправдовуватися.

— Ти сорок хвилин чистив і смажив.

— Двадцять п’ять. Решту часу шукав пательню, яку ти переставила.

— Вона стоїть там уже два роки.

— Отже, два роки я її шукаю.

Ірина усміхнулася. Я прибрав тарілку в холодильник, хоча знав, що ніхто її не доїсть.

Софія ночувала в Лариси. Квартира стала тихою, як у перші роки нашого шлюбу, коли немовля нарешті засинало, а ми боялися голосно розмовляти. Тоді тиша була перепочинком. Тепер вона нагадувала про час, який відмірювали без нас.

— Сядь, — сказала Ірина.

Я сів навпроти. Вона підтягнула плед до плечей.

— Ти колись шкодував, що одружився зі мною?

— Так.

Вона не чекала чесності так швидко.

— Часто?

— Перші роки — часто. Потім рідше. Іноді навіть після того, як народилася Софія.

— Чому не сказав?

— Ти теж не казала.

— Я питаю про тебе.

Я встав, щоб поставити чайник, але Ірина торкнулася моєї руки.

— Не тікай у справи.

Я повернувся на місце.

— Я шкодував, коли відчував, що живу Дмитровим життям. Його наречена, його син, плани на майстерню, які він не здійснив. Мені здавалося, що я отримав усе через його смерть і тому не маю права бути нещасливим.

— Ти був нещасливим?

— Бував.

— Через мене?

— Через себе теж. Я чекав, що ти колись подивишся на мене так, як дивилася на нього. Коли цього не ставалося, сердився, хоча ти нічого не обіцяла.

Ірина опустила погляд.

— Я порівнювала вас.

— Знаю.

— Він завжди перемагав.

Я відчув давній біль, але він уже не вимагав захисту.

— Мертві часто перемагають живих. Вони не встигають розчарувати після останньої зустрічі.

— Ні. Спочатку я справді вважала його кращим. Дмитро був сміливий, швидко приймав рішення, умів захопити всіх своєю ідеєю. Ти перевіряв замки, рахував гроші й питав, що буде завтра. Мені здавалося, з тобою нудно.

— Приємно дізнатися.

— Ти хотів чесно.

— Продовжуй.

Вона поправила плед.

— Потім я зрозуміла, що завтра справді настає. І хтось має купити дитині ліки, заплатити за квартиру, прийти після сварки. Дмитро міг би цього навчитися. Я ніколи не дізнаюся. Ти вже вмів.

— Я не завжди приходив після сварки.

— Але повертався.

Ми згадали нашу першу велику сварку. Максимові тоді було півтора року. Я працював на двох роботах, Ірина майже не виходила з дому. Одного вечора вона сказала, що я ставлюся до неї як до вдови брата, яку треба утримувати, а не як до дружини. Я відповів, що вона сама не дозволяє бути чоловіком. Потім пішов і до ранку сидів у майстерні.

— Ти повернувся з молоком, — сказала Ірина.

— Бо вдома закінчилося.

— Я вирішила, що це твоє вибачення.

— Це було молоко.

— Я двадцять років вірила в красивішу версію.

— Нехай лишається. Можливо, я просто не знав, що вибачаюся.

Ірина засміялася й одразу скривилася від болю. Я допоміг їй лягти, приніс таблетки й воду. Вона почекала, поки біль ослабне, потім сказала:

— Я маю попросити в тебе пробачення.

— Ми вже говорили про Максима.

— Не за нього. За те, що хотіла залишити всю правду тобі після моєї смерті.

Я відчув, як повертається злість. Не гостра, а виснажена.

— Ти хотіла піти, а мене залишити пояснювати, чому ми обоє мовчали.

— Я боялася, що він відвернеться від мене в останні місяці.

— А від мене можна було відвернутися?

— Ні. Я переконувала себе, що ти сильніший.

— Це зручне слово, Іро. Сильному можна віддати те, чого сама не витримуєш.

— Знаю.

— Ні, вислухай. Усі ці роки я мав бути розумним, терплячим, вдячним за те, що ти колись мене покохала. Коли Максим хворів, я вирішував. Коли мама плакала за Дмитром, я слухав. Коли ти не могла дивитися на фотографії, я ховав їх. І ніхто не питав, чи я сам справляюся.

Ірина мовчала. Я підвівся й пройшовся кімнатою.

— Я злюся на тебе. І на Дмитра. І на себе, бо добровільно все це взяв. Навіть зараз думаю, як організувати ліки, школу, роботу, похорон…

Останнє слово вирвалося. Я зупинився.

— Треба думати й про це, — сказала Ірина.

— Я не хочу.

— Але думаєш.

— Щодня.

Вона простягнула руку. Я не підійшов одразу.

— Тарасе, я не можу забрати з тебе все, що поклала. Але можу нарешті побачити.

— Мені не потрібна подяка.

— Я й не дякую. Я прошу пробачення за те, що називала твою втому силою, бо так мені було легше.

Я сів біля неї. Вона торкнулася моєї щоки.

— Ти маєш право злитися після моєї смерті.

— Я маю право злитися зараз.

— Маєш.

— І не казати дітям, що ти була бездоганною.

— Особливо це.

Я нахилився й притулився лобом до її лоба. Ми довго сиділи так, доки не закипів забутий чайник.

— Коли ти мене покохав? — запитала Ірина.

— Не знаю.

— Нечесна відповідь.

— Чесна. Я пам’ятаю, коли зрозумів. Максимові було майже три. Ти захворіла на грип, лежала з температурою. Я повіз його до мами, а на півдорозі повернувся, бо злякався, що ти залишилася сама. Зайшов у спальню, ти спала й хропіла.