Розділ 16. Ім’я в документах

Після контрольного обстеження лікар попросив Тараса залишитися, а мені запропонував зачекати в коридорі. Я відмовилася.

— Це моє тіло. Говоріть зі мною.

Він не сперечався. Пояснив, що хвороба продовжує розвиватися. Попереднє лікування не дало очікуваного результату, нове може стримати процес, але користь треба зважити проти виснаження. Прозвучали слова «якість життя» і «підтримувальна допомога». Я знала їхнє значення, проте досі вважала, що вони стосуються людей на інших поверхах лікарні.

— Скільки? — запитав Тарас.

— Я не можу назвати точний строк.

— Місяці? Рік?

Лікар подивився на мене.

— Імовірніше, місяці. Але це оцінка, не календар.

Я подякувала. Тарас не зміг.

Дорогою додому ми не говорили. Він двічі проїхав потрібний поворот, потім зупинився біля зачиненого магазину й ударив долонею по керму.

— Не треба, — сказала я.

— Що саме?

— Удавати, що ти спокійний.

— Я не спокійний.

— Тоді кричи.

— На кого?

Відповіді не було.

Увечері ми посадили дітей за стіл. Максим уже кілька днів ночував удома, хоча частина речей залишалася в орендованій квартирі. Софія принесла з кімнати плюшевого ведмедя й тримала на колінах.

Я сказала, що лікування не зупинило хворобу. Лікарі запропонують ще один варіант, але ми також домовимося з командою, яка допомагатиме контролювати біль і слабкість.

— Ти помреш? — запитала Софія.

— Так. Не сьогодні й, сподіваюся, не завтра. Ніхто не знає точно, коли.

Донька почала плакати беззвучно. Максим пересів до неї, обійняв за плечі. Тарас тримав мою долоню під столом так міцно, що пальці заніміли.

— Можна ще шукати лікарів, — сказав Максим. — Інші країни, програми, дослідження.

— Ми пошукаємо, — відповів Тарас. — Але не будемо обіцяти того, чого не знаємо.

— Тобто ви здаєтеся?

— Ні, — сказала я. — Я обираю не витратити весь час, який лишився, на поїздки між лікарнями. Якщо буде варіант із реальною користю, розглянемо. Але я хочу бувати вдома.

Максим підвівся й вийшов на балкон. Я не пішла за ним. За кілька хвилин повернувся з червоними очима.

— Я зрозумів.

Наступного дня він попросив мене поїхати з ним до центру надання адміністративних послуг. Я спершу подумала, що він вирішив змінити запис про батька.

— Мені треба лише дізнатися процедуру, — пояснив він. — Я нічого не робитиму сьогодні.

Тарас запропонував поїхати з нами. Максим похитав головою.

У кабінеті працівниця вислухала його й пояснила: зміна відомостей про батьківство — не проста заява, потрібні правові підстави та судова процедура. Прізвище й по батькові повнолітня людина може змінити окремо. Вона дала список документів і порадила консультацію юриста.

Надворі Максим зім’яв список і відразу розправив.

— Я думав, побачу папір і зрозумію, чого хочу.

— Не зрозумів?

— Якщо залишу все як є, це ніби визнаю, що Дмитро не важливий. Якщо зміню — ніби викреслю Тараса.

— Документ не здатен умістити все твоє життя.

— Але людям вистачає одного рядка.

— Люди не мають права вимагати від тебе пояснень.

Ми сіли на лавку. Я швидко втомлювалася й не могла приховати задишку. Максим дістав воду.

— Як ти хочеш, щоб я вчинив? — запитав він.

— Так, щоб через п’ять років не ненавидів себе за чуже рішення.

— Це не відповідь.

— Іншої немає.

— А якби Дмитро був живий?

— Він хотів би, щоб ти носив його ім’я. Тарас хотів би залишитися твоїм батьком. Я хотіла б, щоб ніхто не страждав. Усі наші бажання тиснутимуть на тебе, якщо дозволиш.

Максим склав список і поклав у гаманець.

— Тоді поки нічого не змінюватиму.

— Добре.

— Не назавжди. Поки не розберуся.

— Я почула.

Ми зайшли в невелике кафе, бо я мусила відпочити перед дорогою. Максим замовив мені чай і сирники. Я з’їла один, він не наполягав на другому.

— Я хочу поїхати на могилу Дмитра, — сказав він. — З Тарасом. І хочу зустрітися з його другом, який лишився тут.

— Він допоможе.

— Ти не проти?

— Ні.

— Тобі не буде боляче?

— Буде. Але мій біль не повинен знову тобі заважати.

Максим довго крутив ложку в чашці.

— Я не готовий сказати, що пробачив.

— Не кажи.

— Але я більше не хочу карати тебе мовчанням.

Я простягнула руку через стіл. Він подивився на неї, потім накрив своєю.

— Я люблю тебе, мамо, — сказав Максим. — І дуже на тебе злий.

— Я теж тебе люблю. А злитися тобі є за що.

Це не було примиренням у звичному сенсі. Ніхто не отримав виправдання, ніхто не забув завданого болю. Ми просто визнали дві правди, які могли існувати одночасно.

Увечері Тарас знайшов зім’ятий список на тумбі. Прочитав, поклав назад.

— Він змінюватиме ім’я?

— Поки ні.

Тарас сів біля мене.

— А потім?

— Не знаю.

Він кивнув. Я бачила, як йому боляче, але цього разу він не просив мене переконати Максима.

Наступної суботи вони поїхали на кладовище вдвох. Повернулися через три години. Пізніше Тарас розповів, що сталося там. Максим ніс квіти й майже всю дорогу мовчав. Біля могили довго читав дати на камені, ніби хотів перевірити нашу арифметику.

— Він був молодший за вас зараз, — сказав Максим.

— На два роки.

— Я весь час уявляв дорослого чоловіка. А йому було двадцять чотири.

Тарас прибрав сухе листя. Максим поставив квіти й торкнувся літер на камені.

— Що треба говорити?

— Нічого не треба.

— Ти з ним говориш?

— Раніше говорив. Переважно сварився.

— За що?

— За те, що поїхав тієї ночі. За те, що не подзвонив мені втретє. За те, що я сам не передзвонив раніше. Людина в горі знаходить багато причин сперечатися з мертвим.

Максим сів навпочіпки.

— Ти думаєш, він був би хорошим батьком?