Розділ 14. Я не хочу помирати хорошою

Коли люди дізнаються про невиліковну хворобу, вони починають говорити про тебе так, наче ти вже стала спогадом.

Колега принесла домашній пиріг і сказала, що я завжди була найнадійнішою людиною у відділі. Сусідка запропонувала безкоштовно прибирати квартиру й додала, що добрим людям Бог допомагає. Мама розповіла Софії, якою слухняною дівчинкою я росла. Навіть Тарас перестав згадувати, що я залишаю мокрий рушник на ліжку.

— Я не хочу помирати хорошою, — сказала я одного вечора.

Він відірвався від ноутбука.

— Що?

— Усі роблять із мене хорошу людину. Це підозріло.

— Ти хвора, Іро. Люди не знають, як поводитися.

— Нехай поводяться нормально. Нехай Олена з роботи скаже, що я тричі переплутала її звіти. Нехай мама згадає, як я в сімнадцять утекла з дому на дві доби. А ти скажи про рушники.

— Я ненавиджу твої рушники.

— Ось. Уже краще.

Він усміхнувся, але очі лишилися втомленими.

Після зміни лікування волосся почало випадати сильніше. Я знаходила його на подушці, у ванні, на комірі светра. Перукарка, до якої ходила дванадцять років, приїхала додому й підстригла мене коротко. Вона не плакала й не розповідала, що все буде добре. За це я була їй вдячна.

Софія сказала, що зачіска робить мене схожою на вчительку фізкультури. Тарас погодився. Ми посміялися, а за десять хвилин я зачинилася у ванній і довго розглядала себе в дзеркалі.

Хвороба змінювала мене швидше, ніж я встигала звикнути. Я не хотіла, щоб діти пам’ятали тільки цей вигляд, тому почала записувати для них відео.

Перше вийшло жахливим. Я сіла біля вікна, увімкнула камеру й п’ять хвилин говорила про любов, життя та необхідність берегти одне одного. Коли передивилася, побачила чужу жінку, яка начиталася написів на листівках.

Я видалила запис.

На другому відео сказала Максимові правду про день його народження. Я кричала на Тараса, бо він привіз не ті пелюшки. Потім заснула, а він чотири години ходив коридором із немовлям на руках. Уранці запевняв, що зовсім не втомився, хоча заснув сидячи під час сніданку.

Для Софії записала, як вона в три роки намалювала фломастером на нових шпалерах і звинуватила Максима. Він узяв провину на себе, а ввечері прийшов вимагати плату шоколадкою за мовчання.

Я також поїхала на роботу востаннє. Тарас хотів відвезти, але я замовила таксі й попросила його не супроводжувати. Мені треба було хоча б кілька годин побути ані пацієнткою, ані матір’ю, яка зізналася в брехні.

У відділі мене зустріли незграбними обіймами. На столі стояли квіти, поруч лежала листівка з побажанням одужання. Я прочитала й сказала:

— Не пишіть так наступного разу. Я не одужаю.

Колеги замовкли. Олена першою забрала листівку.

— Вибач. Ми не знали, що написати.

— Я теж не знаю, що вам сказати. Тому давайте закриємо квартальний звіт.

Ми пропрацювали дві години. Я знайшла помилку в нарахуваннях, посварилася з керівником через неправильно оформлений акт і випила несмачну каву з автомата. Саме так я хотіла попрощатися з роботою.

Потім передала Олені папки й паролі. Вона записувала, плакала й сердито витирала очі.

— Ти могла б іноді відповідати на повідомлення, — сказала вона. — Не зникай одразу.

— Домовилися.

— І не думай, що ми всі вважали тебе бездоганною. Ти жахливо пояснюєш новим працівникам.

— Нарешті чесна людина.

На виході я забрала чашку, запасні туфлі й кактус, який забувала поливати. Олена винесла все до таксі. Уже вдома я поставила кактус на підвіконня й сказала Тарасові, що тепер це його відповідальність.

— Він уже майже мертвий, — оглянув рослину чоловік.

— Тоді ви порозумієтеся.

Тарас насупився, а я перепросила. Жарт вийшов поганим. У нашому домі смерть перестала бути абстрактним словом, але це не робило кожну згадку про неї доречною.

— Я поливатиму, — сказав він.

Тарасові я спершу нічого не могла сказати. Кожна фраза звучала як прощання, а я ще прокидалася поруч із ним.

Максим прийшов у четвер. Приніс продукти й поставив пакети в передпокої.

— Тато сказав, ти майже не їси.

Він завмер. Я теж. Слово вирвалося само, без окремого рішення.

— Я не буду робити вигляд, що не почула, — сказала я. — Але й святкувати не стану.

— Правильно.

Він пройшов на кухню. Тарас затримався в майстерні, Софія була на гуртку. Ми вперше лишилися удвох після записаної розмови.

— Можна поставити тобі ще кілька запитань? — спитав Максим.

— Можна будь-які.

— Ти колись дивилася на мене й бачила Дмитра?

— Так.

— Часто?

— Коли ти був малий — частіше. У вас схожі жести. Але з роками ти став собою.

— А Тарас це помічав?

— Помічав.

— Йому було боляче?

— Іноді. Він ніколи не звинувачував тебе.

Максим розклав покупки: сир, крупа, банани, печиво для Софії.

— Ви могли сказати хоча б у шістнадцять.

— Могли.

— Або у вісімнадцять.

— Так.

— Я хочу, щоб ти сперечалася.

— Навіщо?

— Бо тоді я міг би злитися. А коли ти з усім погоджуєшся, здається, що я б’ю людину, яка не захищається.

— Я можу захищатися. Наприклад, мені не подобається, коли ти поводишся так, ніби все наше життя було виставою. Ми брехали про важливу річ, але любили тебе по-справжньому.

Він сперся долонями на стіл.

— Ось. Так краще.

— І ще я не хочу, щоб ти приходив лише через страх, що я помру.

— А якщо саме тому й приходжу?

— Тоді приходь. Просто не називай це прощенням.

Максим сів.

— Лікарі щось сказали?

— Наступне обстеження за два тижні. Тоді буде зрозуміліше.

— Ти боїшся?

— Дуже.

— Чого саме?

Я могла сказати — болю. Насправді найбільше боялася зникнути з їхнього повсякденного життя. Що Софія вперше закохається, а мені не розповість. Що Максим одружиться й не знатиме, куди подіти руки під час церемонії. Що Тарас захворіє й ніхто не змусить його звернутися до лікаря.