Після мене ти скажеш Правду

Розділ 13. Ти був моїм татом, поки я не знав

Після кіно Максим привіз Софію о пів на четверту. Я вийшов до під’їзду, бо він написав, що не підніматиметься. Донька побігла нагору показувати Ірині квиток і пакет із цукерками. Ми залишилися біля машини.

— Маєш час? — запитав Максим.

— Скільки треба.

— Не знаю, скільки треба.

Ми пішли до шкільного стадіону. У вихідний він був майже порожній: двоє чоловіків бігли по колу, біля воріт хлопчик учився кататися на роликах. Максим сів на лавку, я став поруч.

— Сядь, — сказав він. — Коли ти стоїш, здається, що збираєшся прочитати нотацію.

Я сів.

— Я прочитав усі листи, — почав Максим. — Дмитро багато писав про тебе.

— Ми жили в одній кімнаті до мого вступу. Він знав про мене більше, ніж я хотів.

— Він пише, що ти завжди виправляв його помилки.

— Перебільшував. Частину я створював сам.

— Чому ти погодився стати моїм батьком?

Я міг повторити слова про обов’язок перед братом. Вони були правдиві, але не повні.

— Бо після його смерті все розсипалося. Мама не вставала з ліжка. Ірина була вагітна й майже не їла. Я бігав між ними та думав: якщо правильно розкладу справи, ніхто більше не загине. Мені було двадцять два. Я вважав, що можу врятувати всіх.

— І одружився з жінкою брата.

— Так.

— Ти її кохав?

— Ні.

Максим відвернувся. Я змусив себе не пом’якшувати відповідь.

— А мене?

— До твого народження я любив думку про тебе. Це простіше, ніж любити немовля, яке кричить ночами й не пояснює чому. По-справжньому все відбувалося поступово.

— Коли?

— Не було одного дня. Я вчився тримати тебе під час купання. Возив до лікаря, коли ти задихався від кашлю. У два роки ти заснув у мене на грудях, і я три години не ворушився, хоча затекла спина. У чотири назвав мене татом перед вихователькою. У сім збрехав, що не боїшся першого дня в школі, а сам не відпускав мою руку. Я ставав твоїм батьком у кожній із цих дрібниць.

Максим потер долоні.

— А коли я був нестерпним у тринадцять?

— Тоді особливо. Чужу дитину я відвів би додому після першої ж образи. Тебе доводилося вести до нашого дому.

Він тихо засміявся, але одразу посерйознішав.

— Ти ніколи не боявся, що я дізнаюся й піду?

— Боявся постійно. Саме тому мовчав.

— Мама каже, ви захищали себе.

— Вона має рацію. Я ще й захищав своє місце. Мені було страшно, що біологія перекреслить усе, що ми прожили.

— І що тепер?

— Тепер це вирішуєш ти.

Максим дивився на чоловіка, який біг уже четверте коло.

— Я злюся, коли називаю тебе татом. Наче надто швидко все пробачив. А коли думаю «Тарас», теж злюся. Бо ти не Тарас для мене.

— Можеш поки ніяк не називати.

— У розмові це незручно.

— Переживу.

Максим зірвав суху травинку біля лавки.

— Пам’ятаєш, як я втік із дому у дванадцять?

— До Андрія. Ви просиділи в підвалі до дев’ятої вечора.

— Я чув, як ти сказав мамі, що знайдеш мене й приб’єш. А коли знайшов, навіть не кричав.

— Бо до того часу встиг уявити все найгірше. На крик уже не залишилося сил.

— Дмитро теж так зробив би?

— Не знаю.

— Ти часто це кажеш.

— Бо я не хочу вигадувати його замість нього. Дмитрові було двадцять чотири. У нього не було досвіду батьківства. Може, він виявився б терплячим. Може, кричав би. Усі відповіді зараз були б нашими фантазіями.

— Виходить, я ніколи не дізнаюся.

— Не дізнаєшся.

Він кинув травинку й розтер долоні об джинси.

— Це найбільше дратує. Ви знали його, мама мала з ним майбутнє, бабуся пам’ятає дитинство. А в мене тільки чужі уривки. Я не можу навіть посваритися з ним.

— Можеш. Я сварився.

— Він не відповість.

— Саме це й робить такі сварки довгими.

Максим подивився на мене уважніше.

— Ти ходив до психолога після його смерті?

— Ні. Тоді я вважав, що це для людей, які не здатні впоратися самі.

— А тепер?

— Тепер розумію, що ми могли б наробити менше помилок.

— Ти підеш зараз?

Я не чекав запитання. За останні місяці я звик водити Ірину до лікарів, шукати допомогу дітям, телефонувати фахівцям для всіх, крім себе.

— Якщо знайду людину, з якою зможу говорити, — відповів я.

— Це схоже на відмовку.

— Схоже.

— Мама каже, ти завжди все тягнеш сам.

— Мама багато років дозволяла мені це робити.

— А ти дозволяв їй дозволяти.

Я глянув на нього. Максим знизав плечима.

— У нас удома всі складні, Софія казала.

— Тут вона має рацію.

— Я можу надіслати контакт. Друг ходить після розлучення батьків. Каже, нормальний чоловік.

— Надішли.

Він дістав із кишені телефон і показав фото. На ньому я тримав п’ятирічного Максима на плечах. Ми були на морі; в мене обгорів ніс, у нього бракувало переднього зуба.

— Це знайшов у старому альбомі. Я пам’ятаю той день.

— Ти загубив сандалю у воді. Ми шукали її годину.

— Ти пірнав, хоча хвилі були великі.

— Сандалі коштували дорого.

— Я думав, ти герой.

— Я був чоловіком із невеликою зарплатою.

Максим збільшив зображення.

— Ти був моїм татом, поки я не знав.

Ці слова вдарили точніше за образу.

— А тепер?

— Тепер я не розумію, ким ти став.

— Я залишився тим самим. Змінилося те, що ти про мене знаєш.