Розділ 12. Софія більше не моя сестра?

Софія дізналася в середу. Не від нас.

Лариса залишила телефон на кухонному столі, поки різала хліб. На екрані з’явилося моє повідомлення: «Максим забрав листи Дмитра. Поки не телефонуй йому». Софія прочитала лише два рядки, але цього вистачило, щоб запитати, чому брат забрав речі померлого дядька.

Лариса спробувала віджартуватися. Донька не повірила й зателефонувала мені.

— Мамо, Дмитро був татовим братом?

— Так.

— А чому його листи в Максима?

Я сиділа в денному стаціонарі. Крапельниця ще не закінчилася, довкола були інші пацієнти, медсестри й розмови, в яких ніхто не хотів брати участі. Я попросила доньку почекати до вечора.

— Ви знову скажете потім, — відповіла вона.

Ця фраза вже стала вироком нашій родині.

— Ні. Тато забере тебе від бабусі, і ми поговоримо одразу, щойно повернемося.

— Максим теж буде?

— Ні.

— Бо він на нас сердиться?

— Так.

Я не могла бачити її обличчя, але почула, як донька втягнула носом повітря.

— Це через мене?

— Ні. Жодним чином.

Увечері Тарас посадив Софію між нами на дивані. Я пояснила все простими словами: до знайомства з її татом я кохала Дмитра; він загинув, коли я вже чекала дитину; Тарас виростив Максима й став його батьком. Ми не сказали правди вчасно, тому Максим має право сердитися.

Софія мовчала довше, ніж зазвичай могла.

— Тобто в нас із Максимом різні тати?

— Біологічні — так, — сказав Тарас.

— Тоді він мені не брат?

— Брат, — відповіла я. — У вас спільна мама. А ще ви виросли разом. Це не змінилося.

— Але він може так не думати.

— Може бути розгублений. Та це не означає, що він перестав тебе любити.

Софія зіскочила з дивана й побігла до своєї кімнати. За хвилину ми почули клацання замка.

Тарас підвівся.

— Не йди одразу, — сказала я. — Дай їй трохи часу.

— Ми вже надто часто давали всім час замість відповіді.

Він постукав у двері. Софія не відчинила. Тоді Тарас сів на підлогу в коридорі й сказав, що чекатиме тут. Я принесла йому подушку під спину. Через десять хвилин донька відчинила двері.

— Я хочу сама подзвонити Максимові.

— Він може не відповісти, — попередила я.

— Тоді надішлю голосове.

Вона сіла на ліжко, відкрила чат і довго не могла почати. Нарешті натиснула кнопку запису.

— Максиме, мені сказали про дядька Дмитра. Я не знаю, що тепер казати. Якщо ти більше не хочеш бути моїм братом, скажи сам, щоб я не придумувала. І ще в мене твоя зелена кофта. Я її не віддам, поки ти не прийдеш.

Вона відправила повідомлення й поклала телефон екраном донизу.

— Що буде, якщо він не відповість?

— Ти все одно залишишся його сестрою, — сказав Тарас.

— Але я хочу, щоб він теж так сказав.

Ми чекали на кухні. Софія кожні дві хвилини перевіряла чат. За пів години прийшла відповідь. Голос Максима був хрипкий, наче він щойно прокинувся.

— Софійко, ти моя сестра. Завжди. Я серджуся не на тебе. Кофту можеш залишити, вона все одно мені мала. Я прийду, просто не сьогодні.

Донька прослухала повідомлення тричі.

— Він назвав мене Софійкою.

— Назвав, — підтвердив Тарас.

— Тоді все нормально.

За годину Софія знову повернулася до теми. Вона принесла сімейний альбом і поклала між нами.

— Покажіть Максимового тата, — попросила.

Тарас здригнувся, але відкрив сторінку з Дмитром.

— Ось він у двадцять років. А це ми з ним у школі.

— Ви схожі.

— Трохи.

— Тому Максим схожий на тебе?

— Частково. У родичів бувають спільні риси.

Софія перегорнула сторінку. Там Тарас тримав немовля біля пологового будинку.

— А тут ти вже його тато?

Він подумав.

— Я вже вирішив ним бути. Навчитися ще не встиг.

— А можна перестати бути татом?

— Можна піти й не виконувати нічого з того, що повинен. Але те, що ми з Максимом прожили, нікуди не зникне.

— Навіть якщо він тебе не пробачить?

— Навіть тоді.

Донька погладила фотографію долонею.

— Я б пробачила.

— Ти не мусиш вирішувати за нього, — сказала я.

— Я й не вирішую. Просто кажу.

Вона вибрала з альбому знімок, де вони з Максимом будували фортецю з диванних подушок, і поставила на письмовому столі.

Увечері донька запитала, чи має розповідати подругам. Я пояснила, що це сімейна історія Максима і спершу треба спитати його дозволу. Вона надіслала ще одне голосове. Максим відповів: «Можеш сказати найкращій подрузі, якщо тобі треба з кимось поговорити. Але без подробиць про мамину хворобу».

— Він мені дозволив, — повідомила Софія. — Але я поки не скажу. Настя всім переказує, навіть коли клянеться.

Для неї в цю мить справді стало нормально. Вона пішла робити математику й забрала телефон, щоб увімкнути музику. Я дивилася їй услід і заздрила ясності дитячих вимог. Софії не потрібні були документи, пояснення чи історія нашого шлюбу. Вона поставила одне запитання й отримала відповідь.

Уночі мені стало зле. Я не встигла дійти до ванної, і Тарас поставив біля ліжка миску, приніс рушник, тримав волосся. Я плакала не від болю. Після повідомлення Максима напруження відпустило, й організм ніби дозволив собі розсипатися.

— Треба телефонувати лікарю, — сказав Тарас.

— Зараз мине.

— Ти не знаєш.

— Я не хочу повертатися до лікарні.

— А я не хочу вгадувати, наскільки тобі погано.

Він набрав черговий номер. Лікар порадив стежити за температурою, дав інструкції й попросив приїхати вранці. Тарас записав усе на аркуші. О третій ночі я заснула, тримаючи його за зап’ясток.

Наступного дня аналізи були гірші. Лікування відклали на тиждень, щоб організм відновився. Я мала б засмутитися, але відчула полегшення: сім днів без кабінету з кріслами, запаху антисептика й обережних запитань.