Розділ 11. Батько, якого в мене забрали

Максим не приходив дев’ять днів. Він відповідав Софії короткими повідомленнями, забирав пошту зі старої скриньки, коли нас не було вдома, і двічі телефонував Галині. Про нас не питав.

Я знав це не тому, що стежив. Просто в родині, яка роками берегла одну таємницю, всі надто швидко навчилися передавати новини пошепки.

Ірина дотримувалася обіцянки. Не дзвонила синові й зупиняла матір, коли та збиралася «випадково» принести йому їжу. Лариса також мовчала, хоча щовечора питала мене, чи не час пояснити онукові, яким був Дмитро.

— Не створюй йому ідеального батька, — сказав я. — Він і без нас це зробить.

— Дмитро був хорошою людиною.

— Був. Але не святою.

Мама образилася. За життя вона сварила Дмитра за запальність, борги й невиконані обіцянки. Після смерті залишила йому тільки чесноти. Я довго робив те саме, бо з мертвими незручно сперечатися.

На десятий день Максим прийшов до майстерні. Я побачив його через скляні двері й не одразу впізнав: неголений, у старій куртці, з темними колами під очима. У руках тримав папку.

— Можна?

— Заходь.

Я не запропонував обійнятися. Поставив другий стілець і прибрав зі столу кабелі.

— Я знайшов його однокурсника, — сказав Максим. — Володимира Черненка. Він живе в Польщі. Ми говорили відеозв’язком.

— Пам’ятаю Володю.

— Він сказав, що Дмитро збирався відкрити сервіс і кликав тебе працювати разом.

— Кликав.

— А ти відмовився.

— Так.

— Чому?

— Бо в нього не було ні приміщення, ні обладнання, ні плану повернення позики. Була тільки впевненість, що якось вийде.

Максим напружився.

— Він же не встиг спробувати.

— Не встиг.

— Ти говориш так, наче він був безвідповідальним.

— Іноді був. А іноді працював по шістнадцять годин і витягував інших із проблем. Людина може бути різною.

Він відкрив папку. Там лежали роздруковані фотографії з чужих сторінок, копія газетної замітки про аварію, адреса будинку, де Дмитро винаймав кімнату.

— Я їздив туди.

— Навіщо?

— Хотів побачити.

— І що побачив?

— Аптеку на першому поверсі й пластикові вікна. Господарка не пам’ятає його.

Максим сказав це з такою образою, наче будинок теж щось у нього забрав.

— Минуло двадцять років.

— Я знаю, скільки минуло.

Він дістав фотографію, де ми з Дмитром стояли біля старого мотоцикла. Мені було дев’ятнадцять, йому двадцять чотири. Дмитро поклав руку мені на плече, а я дивився вбік, бо за мить до кадру він знову пожартував про мою сором’язливість.

— Він справді навчив тебе ремонтувати техніку?

— Перший радіоприймач ми розібрали разом. Зібрати не змогли. Батько змусив нас купити інший із власних грошей.

— Бабуся казала, Дмитро завжди тебе захищав.

— А ще брав мої речі без дозволу й одного разу продав мій велосипед, щоб повернути борг.

Максим різко закрив папку.

— Ти спеціально це робиш?

— Що саме?

— Псуєш його. Бо боїшся, що я виберу його замість тебе.

Я сів навпроти.

— Мертвого легко вибрати. Він не запізнюється на твої виступи, не сварить за оцінки, не каже неприємних речей. Він назавжди залишається таким, яким ти його уявив.

— Ти ревнуєш.

— Так.

Максим не чекав цієї відповіді.

— До людини, якої немає?

— До твого права назвати її батьком. До твоєї схожості з ним. До кожного запитання, на яке я не можу відповісти без думки, що мене порівнюють. Це нерозумно, але правда.

Він довго мовчав.

— Я не знаю, як його називати.

— Як хочеш.

— А тебе?

У горлі стало сухо.

— Так само. Як захочеш.

— Зручно. Тепер усі рішення мої, а ви ні до чого.

— Ні. Наше рішення мовчати було нашим. А це справді твоє.

Максим підвівся й почав ходити між столами.

— У нього могла бути сім’я. Може, я мав би братів чи сестер.

— Міг би.

— Він би навчив мене їздити на мотоциклі.

— Або продав би його, щоб віддати борг.

Максим глянув сердито, та за мить кутик його рота сіпнувся. Не усмішка — лише згадка про неї.

— Ти завжди його недолюблював?

— Я його обожнював. І злився на нього. Старші брати вміють викликати обидва почуття за один день.

— А коли він загинув?

— Я думав, що не маю права злитися. Потім довго злився саме через те, що він залишив нас розбиратися з усім без нього.

Максим зупинився.

— Зі мною?

— Зі смертю. З маминим горем. З Ірининою вагітністю. Ти не був проблемою, яку він залишив. Ти був дитиною, яка залишилася без нього.

Він сів знову.

— Я хочу зустрітися з кимось, хто його добре знав.

— Мама знає його друзів. Можу дати контакти.

— Без тебе.

— Добре.

— І хочу всі листи та фотографії. Не вибрані вами.

— Забирай коробку.

Я дістав її з шафи й поставив перед ним. Максим перевірив вміст, ніби боявся, що ми щось приховали навіть тепер.

— Мама як?

— Слабка. Нова схема лікування важча.

— Вона просила сказати?

— Ні.

— Вона взагалі щось про мене питає?

— Щодня. Але забороняє нам тобі це передавати.

Максим опустив погляд на коробку.

— Я ще не готовий її бачити.

— Я передам саме це. Без додаткових слів.

— Не треба передавати. Вона й так зрозуміє.

Він узяв коробку й пішов до дверей. Я покликав його:

— Максиме.

Син обернувся.

— У Дмитра був шрам над правою бровою. Ти питав Володю, звідки?

— Сказав, що з бійки.

— Він упав із вишні в дев’ять років. І всім брехав про бійку, бо так звучало краще.

Максим торкнувся власної брови. Так робив Дмитро, коли хвилювався.

— Дякую, — сказав він.

Після його відходу я довго дивився на порожню полицю. Я віддав синові коробку, яку роками боявся відкрити. Разом із нею він забрав частину минулого, що належала йому за правом.