Розділ 10. Не називай це захистом

Після того як Максим пішов, я дві години сиділа в куртці. Тарас приніс води, вимкнув звук на моєму телефоні й сказав, що забере Софію від мами сам. Я не відповіла. Мені здавалося, якщо роздягнуся й повернуся до звичайних справ, то визнаю: ця розмова справді відбулася.

На екрані з’являлися повідомлення. Мама питала, що сталося. Лариса писала, що готова поговорити з онуком. Максим мовчав.

Коли Тарас повернувся із Софією, я вже лежала. Донька зайшла до спальні, поставила біля ліжка тарілку з яблуком і наказала з’їсти хоча б дві скибки.

— Максим прийде завтра?

— Не знаю.

— Ви посварилися?

— Ми розповіли йому одну важливу річ. Він засмутився.

— Про фотографію?

Я підвела голову.

— Чому ти так думаєш?

— Бо він учора фотографував її телефоном. І питав мене, чи я бачила того дядька раніше.

Діти помічали більше, ніж ми їм дозволяли знати. Я знову зробила ту саму помилку: вирішила, що мовчання захистить Софію від тривоги.

— Це справді пов’язано з фотографією. Ми пояснимо тобі, але спочатку Максим має вирішити, як він до цього ставиться.

— Це його таємниця?

— Тепер уже так.

Софія подумала й кивнула.

— Тоді я не питатиму його. Але якщо він повернеться, скажи, що яблуко було від мене.

Вона пішла. Я взяла скибку лише тому, що не хотіла брехати ще й про яблуко.

Наступного ранку Максим надіслав повідомлення: «Хочу поговорити з мамою. Сам». Тарас прочитав його через моє плече.

— Я буду в майстерні. Подзвони, якщо стане погано.

— Мені чи розмові?

— Тобі. Розмову я вже не контролюю.

Він поцілував мене в лоб і пішов із Софією до Лариси. Я прибрала зі столу зайві чашки, поставила чайник і розсердилася на себе. Максим приходив не пити чай. Та руки потребували роботи.

Він з’явився опівдні. Не зняв куртки й не пройшов далі кухні.

— Як ти? — запитала я.

— Не знаю. Ти як?

— Так само.

Максим сів навпроти. Перед ним лежав телефон, у чохлі якого виднівся край складеного листка.

— Я записуватиму, — сказав він. — Не для когось. Для себе. Бо вчора половини не пам’ятаю.

— Добре.

Він увімкнув диктофон.

— Коли ти дізналася, що вагітна?

Я назвала дату, яку пам’ятала краще за деякі дні народження. Він питав, коли я сказала Дмитрові, що той відповів, куди вони збиралися переїхати, чому весілля відкладали. Я говорила без прикрас. Ми з Дмитром любили одне одного, але сварилися через гроші. Він мріяв відкрити власну автомайстерню, не маючи заощаджень. Я хотіла стабільності й боялася, що дитина змусить нас дорослішати швидше, ніж ми вміли.

— Ви посварилися перед аварією?

— Так. Він хотів їхати на зустріч із чоловіком, який пропонував позичити гроші під великий відсоток. Я сказала, що це дурість. Дмитро пішов роздратований.

— Ти думала, що він загинув через вашу сварку?

— Багато років. Потім прочитала висновки поліції ще раз. Інший водій виїхав на зустрічну смугу. Наша сварка не керувала тією машиною.

— Тарас був поруч одразу?

— Так.

Я розповіла про лікарню, похорон і перші місяці вагітності. Про те, як Тарас привозив продукти, ремонтував кран у маминій квартирі, сперечався з поліклінікою через загублене направлення. Про його пропозицію одружитися я говорила довше, ніж хотіла.

— Ти погодилася через гроші? — запитав Максим.

— Частково через житло і допомогу. Частково тому, що боялася бути сама. Це не шляхетна відповідь, але чесна.

— А він?

— Вважав, що мусить подбати про дитину брата.

Максим вимкнув запис.

— Отже, я був обов’язком.

— Спочатку ми обоє жили з відчуттям обов’язку. Але дитина — не рахунок за комунальні послуги. Тебе не можна було просто «виконати» й забути. Тарас любив тебе задовго до того, як ми навчилися любити одне одного.

— Не говори за нього.

— Добре.

— І не називай це захистом. Ви не захищали мене дев’ятнадцять років. Ви захищали себе від цієї розмови.

Я відчула, як усередині піднімається звичне виправдання. Я хотіла сказати про його дитинство, про страх завдати болю, про те, що ми чекали правильного віку. Максим мав рацію: кожне пояснення зводилося до того, що ми боялися наслідків.

— Так, — сказала я. — Ми захищали себе.

Він знову ввімкнув запис.

— Чому зараз?

— Через мою хворобу.

— Якби ти не захворіла, ви б і далі мовчали?

Я не могла відповісти так, щоб сподобатися нам обом.

— Можливо.

— Тоді це не чесність. Це прибирання перед смертю.

Слово «смерть» прозвучало буденно, але мене занудило. Я сперлася ліктями на стіл.

— Можливо, і так.

Максим вимкнув телефон.

— Я хотів, щоб ти заперечила.

— Я теж.

Він дивився у вікно. Надворі чоловік витрушував килимок біля машини, двоє підлітків котили велосипеди тротуаром. Звичайна неділя тривала за кілька метрів від нас.

— У мене є ще запитання, — сказав Максим. — Чи думала ти коли-небудь піти від Тараса?

— У перші роки — так. І він думав піти від мене. Ми не були щасливою парою від першого дня.

— А тепер?

— Тепер я люблю його.

— Більше, ніж Дмитра?

— Інакше. Мені двадцять один біля Дмитра й сорок поруч із Тарасом — це дві різні жінки. Я не можу чесно зважити дві любові й назвати важчу.

Максим провів рукою по волоссю.

— Я дивлюся на своє дитинство й не розумію, що з нього справжнє.

— Усе, що ти пам’ятаєш, справжнє. Неправдою було походження, не твоє життя.

— Для тебе це зручно розділяється.

— Ні. Я лише дуже хочу, щоб так було.

Він підвівся. Я теж спробувала, але в очах потемніло. Максим інстинктивно подав руку. Щойно я втримала рівновагу, він відступив, наче розсердився на власний рух.

— Лікування не допомагає?

— Поки не так, як сподівалися. Лікар змінює схему.