Розділ 9. Лист від мертвого батька

У суботу зранку Максим написав, що заїде до мене в майстерню. Я саме закінчував перевіряти монітор, який мали забрати з приватної клініки, і вирішив, що син хоче поговорити про недільну розмову. Він з’явився з двома паперовими склянками кави, поставив один біля мого ліктя й сів на стілець для відвідувачів.

— Ти казав, тут роботи на два тижні вперед.

— Уже на три.

— Тоді чому мама скаржиться, що ти щодня повертаєшся раніше?

— Бо частину беру додому. І тому, що зараз мені важливо бути поруч.

Він кивнув. Останніми днями Максим став уважно слухати кожну нашу відповідь, ніби перевіряв, чи не заховано в ній ще щось. Я не дорікав йому. Ми самі навчили його сумніватися.

— Завтра ви розповісте про Дмитра?

— Так.

— Чому не зараз?

Я відклав викрутку.

— Бо ми домовилися говорити вчотирьох. Мама має право бути присутньою.

— А Софія?

— Спершу поговоримо з тобою. Їй скажемо окремо те, що вона здатна зрозуміти у свої десять.

Максим провів пальцем уздовж краю склянки.

— Бабуся Лариса вчора дзвонила. Питала, чи я знайшов у машині якусь фотографію.

Я подумки вилаяв себе. Після розмови в майстерні мама пообіцяла не втручатися, але тривога завжди робила її балакучою.

— І що ти їй сказав?

— Правду. Вона замовкла, потім спитала, чи ви вже зі мною поговорили. Не «чи розповіли про Дмитра», а саме «чи поговорили зі мною». Вона теж знає, так?

Я міг відповісти одним словом. Натомість сказав:

— Максиме, зачекай до завтра.

Він усміхнувся без радості.

— У нашій сім’ї все треба відкладати до завтра.

Телефон на робочому столі задзвонив. Я глянув на екран: мама. Максим також побачив ім’я.

— Відповідай.

Я вийшов у коридор, але не зачинив дверей. Мама говорила швидко. Вона знайшла серед Дмитрових паперів ще один конверт і хотіла привезти його до майстерні, щоб не тримати вдома. Я попросив нічого не везти. Вона заплакала й сказала, що втомилася бути сторожем чужого життя.

Коли я повернувся, Максим стояв біля металевої шафи. Ключ залишився у замку. Дверцята були відчинені, а коробка, яку я забрав з машини, лежала на верхній полиці.

Він не торкався її.

— Там листи?

— Так.

— Мені?

— Не зовсім. Дмитро писав мамі та Ірині. Один лист не встиг відправити.

— Але він про мене?

Я промовчав. Максим підійшов ближче.

— Якщо той чоловік має до мене стосунок, я хочу знати сьогодні. Не після обіду, не в неділю, не коли ви вирішите, що я достатньо дорослий. Сьогодні.

У його голосі не було крику. Це лякало більше, ніж крик.

— Має, — сказав я.

Максим подивився на мене так, ніби це коротке слово вже підтвердило найгіршу з його здогадок.

— Який?

— Я не скажу без мами.

— Ти знову мене захищаєш?

— Ні. Цього разу я виконую її прохання бути поруч, коли правда прозвучить.

Він відступив від шафи.

— Добре. Тоді їдемо додому.

Я вимкнув прилади, хоча до кінця робочого дня залишалося дві години. Дорогою подзвонив Ірині. Вона довго не відповідала, а почувши мене, одразу зрозуміла.

— Він знайшов лист?

— Ні. Але вже все склав. Ми їдемо.

— Софія вдома.

— Попроси Галину забрати її на кілька годин.

— Тарасе, я не готова.

Я дивився на дорогу й відчував поруч нерухомість Максима.

— Він теж не готовий. Але право на підготовку ми в нього забрали дев’ятнадцять років тому.

Ірина нічого не відповіла. За хвилину надіслала повідомлення: «Мама забере Софію. Чекаю».

Удома на столі лежала фотографія Дмитра. Та сама, яку Максим знайшов у машині. Ірина сиділа біля вікна в сірому светрі, який став їй завеликим. Я поставив коробку на підлогу. Максим не роздягнувся.

— Кажіть.

Ірина підвелася.

— Сядь, будь ласка.

— Я постою.

Вона сперлася долонею на спинку стільця.

— Ми з Дмитром збиралися одружитися. Незадовго до його загибелі я дізналася, що вагітна.

Максим дивився лише на неї.

— Мною?

— Так.

Він заплющив очі. Мені здалося, що зараз він похитнеться, але Максим вистояв.

— Отже, він мій батько.

Ірина кивнула.

— Біологічний батько — так.

— А ти? — Максим нарешті подивився на мене. — Ти хто?

Я не знав відповіді, яка не прозвучала б як спроба втримати його.

— Я чоловік, який виростив тебе. І який записаний твоїм батьком у документах.

— Ти знав від початку?

— Так.

— Усі знали?

— Наші мами знали.

— Софія?

— Ні.

Максим розстебнув куртку, ніби йому забракло повітря.

— Ви одружилися через мене?

— Спочатку — так, — відповіла Ірина.

Я побачив, як вона збирається додати щось про нашу любов, але підняв руку. Не зараз. Усе, що виправдовувало нас, зараз могло принизити його біль.

Максим глянув на коробку.

— Дайте лист.

Я дістав конверт. На ньому не було імені адресата. Дмитро написав його за день до аварії, але не встиг завершити. Там ішлося про страх стати батьком, про гроші, яких бракувало, і про те, що він усе одно хоче цю дитину. Я простягнув аркуші Максимові.

Він прочитав першу сторінку стоячи. На другій сів. На третій затулив рота долонею. Ірина зробила крок до нього, та він відсунув стілець.

— Не треба.

Вона зупинилася.

— Я розумію.

— Ні, мамо. Ти зараз нічого не розумієш.

Він дочитав лист, склав аркуші навскіс й поклав на стіл.

— Дев’ятнадцять років. Ви дивилися, як я заповнюю анкети, питаю про спадкові хвороби, жартую, що схожий на тата в молодості. І мовчали.

— Так, — сказав я.

— Не кажи так спокійно.

— Я не спокійний.

— Тоді чому я нічого не бачу?

— Бо якщо я зараз почну просити тебе не йти, це буде ще одна спроба вирішити за тебе.

Максим різко підвівся.