Розділ 6. Після мене ти скажеш правду

Наступного ранку я забрав коробку на роботу. Замкнув у шафі, де зберігав документи. Цілий день думав, що тепер ховаю братове життя серед актів і запасних ключів.

Максим більше не питав про фотографію. Він готувався до переїзду, їздив на роботу, допомагав матері після процедур. Зовні все повернулося до звичного порядку. Тільки тепер я помічав, як син затримує погляд на наших обличчях.

Ірина почувалася краще. Вийшла на роботу, приготувала вечерю, насварила Софію за розкиданий одяг. Вона хотіла довести, що хвороба не забрала її місця в домі. Я намагався не заважати.

У п’ятницю мати прийшла до мене в майстерню.

— Ти приніс коробку сюди, — сказала замість привітання.

— Так.

— Ірина попросила?

— Це наше рішення.

— Твоє чи її?

Я відклав викрутку.

— Мамо, не треба.

Вона сіла на металевий стілець.

— Я мовчала, бо ти просив. Потім мовчала, бо Максим був малий. Тепер Ірина може померти, а ти знову просиш чекати.

— Ми самі поговоримо із сином.

— Коли?

— Не знаю.

— Тоді віддай листи мені.

— Навіщо?

— Щоб ти не викинув.

Мене образило не саме припущення. Мати двадцять років бачила, як я виховую Максима, і все одно вважала, що заради свого місця я можу знищити братові слова.

— Я їх не викину.

— Тарасе, ти завжди намагався бути кращим за Дмитра. Навіть після його смерті.

— Досить.

— Я не кажу, що ти поганий батько.

— А звучить саме так.

Вона встала.

— Я втратила одного сина. Не хочу, щоб другий прожив життя в страху, що його перестануть любити, якщо почують правду.

Мати пішла. Я зачинив майстерню раніше й довго сидів у машині. Її слова були жорстокими, але не зовсім хибними. Я справді боявся. Не тільки за Максима. За себе.

Удома Ірина складала білизну. Софія дивилася мультфільм, Максим працював. Я сказав, що треба поговорити пізніше.

— Про що?

— Ти знаєш.

Вона поклала футболку на купу.

— Не сьогодні.

— Тоді назви день.

— Після наступних результатів.

— Вони за три тижні.

— Отже, за три тижні.

— І тоді ти погодишся?

— Я сказала: поговоримо.

Увечері діти розійшлися по кімнатах. Ірина мила чашки. Я став поруч.

— Мати була в мене.

Вона вимкнула воду.

— Ти запросив?

— Ні.

— Що сказала?

— Хоче, щоб ми розповіли.

— Звичайно. Їй потрібен онук Дмитра.

— Максим і так її онук.

— Але тепер вона зможе говорити про схожість, листи, те, яким був Дмитро. А ти стоятимеш поруч і чекатимеш, чи Максим ще назве тебе татом.

— Не говори за матір і за мене.

Ірина витерла руки.

— Ви всі думаєте, що правда автоматично добра. Вона може зламати йому життя.

— А брехня не може?

— Він щасливий.

— Він уже питає.

— Бо ви принесли коробку.

— Рано чи пізно він побачив би фотографію.

— Тоді я сказала б те саме. Родинна схожість.

Я дивився на дружину й не впізнавав упертості, яку раніше любив. Вона завжди могла триматися за рішення, коли всі навколо хиталися. Тепер трималася за те, що завдавало шкоди.

— Ти хочеш померти, залишивши мене з цим? — запитав я.

Вона здригнулася.

— Тихіше.

— Діти нагорі.

— Саме тому.

— Відповідай.

Ірина підійшла до дверей, перевірила коридор, зачинила кухню.

— Так, — сказала. — Після мене ти скажеш правду.

Я не одразу зрозумів, що вона говорить серйозно.

— Що?

— Коли мене не буде, розкажеш. Він сердитиметься на мене, але в нього залишишся ти. Ти поясниш, що ми хотіли захистити. Будеш поруч.

— А я? Хто буде поруч зі мною, коли він запитає, чому я чекав твоєї смерті?

— Ти його батько.

— Тоді дозволь мені поводитися як батько.

— Ти хочеш полегшити собі совість.

— А ти хочеш не бачити його реакції.

Ірина відступила, наче я замахнувся.

— Так, — відповіла вона. — Не хочу. Мені страшно. Я можу померти, Тарасе. Хіба я не маю права хоча б останні місяці залишатися для нього матір’ю?

— Ти не перестанеш нею бути після правди.

— Ти не знаєш.

— А ти не даєш йому вибору.

Вона заплакала, але не відвернулася.

— Я народила його. Тримала, коли Дмитра вже не було. Я погодилася на шлюб, бо хотіла, щоб у нього був батько. Усе життя боялася, що зробила неправильно. Тепер ти хочеш отримати відповідь, поки я ще жива.

— Я хочу перестати брехати.

— Тоді скажи, що одружився зі мною з жалю.

— Скажу, якщо запитає.

— Скажи, що не любив його відразу.

— Скажу й це.

Ірина витерла обличчя.

— Ти думаєш, чесність виправить усе.

— Ні. Думаю, буде дуже погано. Але якщо відкладемо до твоєї смерті, стане гірше.

За дверима скрипнула підлога. Ми замовкли.

Я відчинив. У коридорі нікого. Софіїна кімната була зачинена, у Максимовій грала музика.

Повернувся на кухню.

— Я не скажу без тебе цього тижня, — мовив. — Але після результатів ми називаємо день.

— Це погроза?

— Межа.

— Ти навчився говорити як психолог із дешевої книжки.

— Можливо. Але я більше не погоджуюся на «колись».

Ірина вийшла з кухні.

Тієї ночі вона зачинилася у ванній. Я чув воду й не знав, чи плаче. Постукав один раз. Відповіла, що все добре.

Уранці на столі лежала записка: «Поїхала до мами. Повернуся ввечері».

Я не телефонував перші дві години. Потім написав, чи все гаразд. Вона відповіла одним словом: «Так».

Максим зайшов на кухню.

— Ви вчора сварилися?

— Так.

— Через лікування?

— Через те, що по-різному думаємо про одну важливу розмову.

Він відкрив холодильник.

— Про Дмитра?

Я відчув, як пришвидшилося серце.

— Чому питаєш?