Розділ 5. Фотографія, якої не мало бути

Після другого лікування волосся ще не випадало. Я перевіряла щоранку: проводила гребінцем, дивилася, скільки лишилося між зубцями. Лікарка казала, що реакція може бути різною. Я кивала, а вдома читала про перуки й намагалася вибрати таку, щоб Софія не помітила зміни.

— Вона все одно помітить, — сказав Тарас, побачивши відкриту сторінку.

— Я не для неї.

— Тоді для кого?

— Для себе.

Він не сперечався. Запропонував поїхати разом, якщо знадобиться. Я відповіла, що спершу піду сама.

Максим готувався до переїзду. Коробки стояли в коридорі, на кухні й біля його кімнати. Він підписував їх словом «книги», хоча всередині були дроти, старі кросівки, чашки та одна книжка. Софія додавала свої написи: «не відкривати», «дуже секретне», «повернути сестрі».

У суботу Тарас поїхав на роботу. Я лежала в спальні, коли Максим постукав.

— Можна взяти машину? Треба відвезти перші речі.

Я згадала коробку в багажнику.

— Краще дочекайся тата.

— Він дозволив. Ключі на полиці.

Я сіла.

— Там його обладнання.

— Я не чіпатиму.

— Максиме, почекай.

Він насупився.

— Ви обоє дивно поводитеся через той багажник.

— Нічого дивного. Тато просив не перекладати речі.

— Я поставлю свої поруч.

Телефон задзвонив. Мама. Я відхилила виклик, а коли підняла очі, Максим уже взяв ключі.

— Не треба робити з мене дитину, — сказав він. — Я не розбиратиму чужих коробок.

Я мала встати й забрати ключі. Не зробила цього. Син вийшов, а я набрала Тараса.

Він не відповів.

За кілька хвилин у дворі грюкнув багажник. Я вийшла на балкон. Максим стояв біля машини з відкритою коробкою. Вітер перегортав фотографії, один знімок упав на асфальт.

Я спустилася без куртки.

— Я не відкривав спеціально, — сказав він. — Вона впала, коли я посунув.

Підняв фотографію Дмитра біля машини.

— Це хто?

Я забрала знімок.

— Татів брат.

— Той, який загинув?

— Так.

Максим подивився ще раз.

— Я його десь бачив.

— У бабусі є фотографії.

— Ні. Він на мене схожий.

Повітря було холодне. Я стояла в домашній кофті й не відчувала рук.

— У родинах люди бувають схожі.

— Але я ж не його родина. Він татів брат.

— Саме тому. Ви з одного роду.

Максим кивнув, однак фотографію не віддав. Перевернув, прочитав дату.

— Це за пів року до мого народження.

— Приблизно.

— Ти його знала?

— Знала. Ми товаришували.

— Ти ніколи не казала.

— Не було нагоди.

Брехня вже не звучала легко. Кожне слово треба було проштовхувати.

Максим поклав знімок у коробку.

— Я занесу все в дім. Не хочу чіпати.

— Тобі не треба…

— Мамо, ти в одному капці.

Я опустила погляд. Другий загубила біля під’їзду. Максим знайшов його, подав мені й підхопив коробку.

У квартирі він поставив її біля дверей.

— Машину сьогодні не братиму.

— Через фотографію?

— Через те, як ти на мене дивишся.

Він пішов у кімнату.

Тарас повернувся за годину. Я чекала на кухні.

— Він бачив Дмитра.

Тарас зняв куртку.

— Де Максим?

— У себе. Я сказала, що ми товаришували.

— Ви були заручені.

— Я не могла сказати у дворі.

— Треба було сказати, що поговоримо разом.

— Ти залишив коробку в машині.

— Бо в понеділок мав відвезти на роботу.

— Сьогодні субота.

— Знаю.

Ми дивилися одне на одного, шукаючи винного у випадковості, яку створили самі.

Максим вийшов із кімнати в куртці.

— Я поїду до квартири автобусом.

— Зачекай, — сказав Тарас.

— Навіщо?

— Хочу пояснити про Дмитра.

Я торкнулася його руки. Тарас не відсмикнув, але подивився так, що я прибрала долоню.

— Що пояснити? — запитав Максим.

— Мама була з ним знайома ближче, ніж сказала. Вони зустрічалися.

У мене задзвеніло у вухах.

Максим перевів погляд на мене.

— До тебе?

Тарас кивнув.

— Дмитро загинув. Через деякий час ми з мамою одружилися.

— Ви це приховували?

— Не вважали, що треба розповідати дитині всі наші колишні стосунки, — сказала я.

— Але фото сховали.

— Не ховали.

Він подивився на коробку.

— Вона лежала в багажнику, який мені не дозволяли відкрити.

Тарас повільно видихнув.

— Бо там особисті листи Дмитра. Бабуся віддала мені. Я ще не вирішив, як їх зберігати.

— Я можу їх побачити?

— Не сьогодні, — відповіла я.

— Чому?

— Бо вони написані не тобі.

Тарас заплющив очі. Я зрозуміла, що відповіла надто різко, але вже не могла забрати слова.

Максим узяв рюкзак.

— Добре. Це ваші справи.

Він вийшов.

Тарас пішов слідом, повернувся за десять хвилин сам.

— Сказав, що хоче побути окремо.

— Ти мало не розповів.

— Він уже питає.

— Бо ти сказав про стосунки.

— А ти хотіла ще одну брехню.

Я відчула нудоту й сперлася на стіл.

Тарас одразу підійшов.

— Тобі погано?

— Відійди.

— Іро.

— Я сказала — відійди.

Він залишився поруч, але не торкався. Я дійшла до ванної, мене знудило. Тарас приніс воду, сів за дверима. Коли я вийшла, допоміг дістатися ліжка.

— Це лікування, — сказала я. — Не наша розмова.

— Знаю.

— Нічого ти не знаєш.

Він накрив мене й подзвонив за номером, який дала лікарка. Описав симптоми, вислухав рекомендації. Я не сперечалася. Надто втомилася.

Максим повернувся ввечері. Приніс ліки з аптеки, які попросив Тарас. Зайшов до мене.

— Можна?

— Так.

Він сів на стілець.

— Я не хотів тебе засмучувати.

— Ти не засмутив. Я погано почуваюся через лікування.