Розділ 4. Ми скажемо дітям потім

За тиждень до першого лікування я повернулася на роботу.

Керівниця викликала мене до кабінету, зачинила двері й сказала, що бачила повідомлення Тараса. Я не знала, що він їй писав. Виявилося, тільки попросив дозволити мені змінювати графік у дні консультацій.

— Якщо потрібна довша відпустка, оформимо, — сказала вона. — Не вирішуйте сьогодні.

— Я хочу працювати.

— Працюйте. Але помилки не приховуйте, якщо почуватиметеся погано.

Я повернулася до свого столу. Колега Олена поставила поруч чай і не запитала нічого. Отже, керівниця не розповіла. Це було полегшенням.

До обіду я перевіряла накладні. У двох не збіглися дати, в одній неправильно внесли суму. Звичайні помилки, які можна знайти й виправити. Я працювала повільніше, зате жодного разу не відкрила медичний висновок.

Після обіду зателефонувала мама.

Ми з Тарасом повідомили їй про хворобу напередодні. Вона спочатку не повірила. Потім сказала, що треба їхати до знайомого лікаря в інше місто. Не уточнила, чи він працює з такими діагнозами. Я попросила нічого не домовлятися без мене.

— Я знайшла номер, — сказала вона тепер. — Можна завтра о дев’ятій.

— Мамо, я просила.

— Ти хоча б послухай. Людина чекати не буде.

— Я теж людина. І я сказала, що сама вирішу.

— Ти завжди так. Спочатку відмовляєшся, а коли пізно, винні всі інші.

Я стиснула телефон.

— Про що ти зараз?

Вона замовкла. Ми обидві знали, про що. Про мою вагітність, шлюб із Тарасом і правду, яку вона допомагала приховувати.

— Не починай, — сказала мама.

— Це ти почала.

— Я хочу тебе врятувати.

— Тоді почуй мене. Не дзвони лікарям без мого дозволу.

Мама завершила розмову першою.

Я сиділа в порожній переговорній й дивилася на екран. Мені хотілося передзвонити, погодитися на будь-яку консультацію, лише б вона перестала сердитися. Раніше я саме так і робила. Потім злилася на неї за рішення, яких нібито не приймала.

Цього разу повернулася до роботи.

Увечері вдома було гамірно. Максим приніс коробки для переїзду, Софія залізла в одну й заявила, що їде з ним. Він відповів, що бере тільки речі, які вміють мити посуд. Вона почала доводити, що вміє.

Тарас різав хліб. Побачив мене, витер руки й підійшов.

— Як ти?

— Працювала.

— Це не відповідь.

— Іншої поки немає.

Він поцілував мене в скроню. Максим удав, що не дивиться. Софія заспівала щось про закоханих, доки брат не накрив її коробкою.

Ми повечеряли разом. Після їжі Максим розклав договір оренди. Просив перевірити пункти про заставу й комунальні послуги. Я читала уважно, робила позначки. На другій сторінці побачила його повне ім’я: Максим Тарасович Мельник.

Палець зупинився на рядку.

— Щось не так? — запитав він.

— Тут не вказано, коли повертають заставу.

— На останній сторінці є.

Я перегорнула. Справді було.

Тарас мовчки збирав тарілки. Він теж побачив, на що я дивилася.

Уночі ми знову посварилися.

— Коли він переїде, буде ще важче сказати, — мовив Тарас.

— Тоді не кажімо.

— Ми про це вже говорили.

— Ти говорив. Я слухала.

— А сьогодні мало не заплакала над його по батькові.

— Я хвора. Маю право плакати хоч над рахунком за воду.

Тарас сів на край ліжка.

— Я не хочу воювати з тобою.

— Тоді не воюй.

— Добре. Скажи, чого саме боїшся найбільше.

— Що він перестане називати мене мамою.

— Чому?

— Бо я брехала.

— Я теж.

— Ти його виростив. Тобі є чим захищатися.

— А ти не виростила?

— Я була його матір’ю. Мала говорити правду.

Тарас потер обличчя.

— Ми обоє мали.

— Але Дмитро був моїм нареченим. Це я погодилася вийти за його брата й назвати іншого чоловіка батьком дитини.

— Ти говориш так, ніби обманула мене.

— Іноді думаю, що так було б легше. Тоді можна було б ненавидіти лише мене.

Він ліг, повернувся на бік.

— У суботу мати принесе Дмитрові листи.

Я сіла.

— Ти їй сказав?

— Про лікування. Вона сама згадала листи. Каже, давно хотіла віддати Максимові.

— Нехай не приносить.

— Я не можу вічно забороняти їй говорити про власного сина.

— А я не можу зараз бачити ці листи.

— Тоді заберу й покладу в себе на роботі.

— Навіщо вони взагалі потрібні?

Тарас підвівся.

— Бо Дмитро існував. Не тільки як проблема, про яку ми домовилися мовчати.

Він узяв подушку.

— Ти куди?

— На диван. Мені треба поспати, а ми зараз скажемо щось гірше.

— Залишся.

Тарас стояв біля дверей.

— Ти хочеш, щоб я залишився, чи щоб погодився?

Я не відповіла. Він вийшов.

Першу ніч після діагнозу ми спали окремо.

У суботу Лариса прийшла з пирогом і картонною коробкою. Максим був на роботі. Софія — у подруги. Я хотіла піти з дому, але це означало б залишити Тараса самого пояснювати матері, чому ми не беремо її речі.

Лариса поставила коробку на стіл.

— Тут не все для Максима, — сказала. — Є фотографії Тараса, сімейні документи. Але листи теж тут.

— Ми поки не скажемо, — відповіла я.

Вона зняла пальто, акуратно повісила.

— «Поки» триває дев’ятнадцять років.

— Мамо, — зупинив її Тарас.

— Я не звинувачую. Я теж мовчала. Але тепер Ірина хвора.

— Я ще жива, — сказала я.

Лариса сіла навпроти.

— Саме тому треба поговорити, поки ти можеш відповісти.

Я подивилася на Тараса.

— Ви вже все вирішили?

— Ні, — сказав він. — Я просив не починати сьогодні.

— А коробку прийняв.

— Це речі моєї родини.

Я встала.

— Максим теж твоя родина. І ти зараз ризикуєш не листами. Ти ризикуєш ним.

Тарас мовчав. Лариса склала руки на колінах.