Розділ 3. Син мого брата

Дмитро зателефонував мені за годину до аварії.

Я тоді не відповів. Був у кіно, телефон стояв на беззвучному режимі, а дівчина поруч уже вдруге просила не дивитися на екран. Після сеансу побачив три пропущені. Передзвонив. Слухавку взяв незнайомий чоловік і запитав, ким я доводжуся власникові номера.

Далі пам’ятаю уривками. Таксі, приймальне відділення, матір у коридорі без куртки. Лікар говорив до нас обох, але дивився на мене, бо вона не відповідала. Ірина приїхала пізніше. Хтось із Дмитрових друзів привіз її з іншого кінця міста.

Вона підійшла до мене й запитала:

— Він живий?

Я не зміг вимовити. Мати сказала за мене.

До того вечора ми з Іриною бачилися разів десять. Вона була дівчиною брата — надто серйозною, як я думав, і завжди незадоволеною, коли ми з Дмитром запізнювалися. Я знав, що вони збираються одружитися. Не знав, що вона вагітна.

Ірина сказала про дитину через два тижні після похорону.

Ми сиділи на маминій кухні. Мати чистила картоплю, хоча вже приготувала вечерю. Ірина тримала чашку обома руками.

— Дмитро знав, — сказала вона. — Я повідомила за кілька днів до аварії.

Мати поклала ніж.

— Ти впевнена, що дитина його?

Я тоді закричав на неї. Уперше в житті. Ірина встала, поставила чашку й пішла. Я наздогнав біля зупинки.

— Вибач, — сказав. — Вона не мала права.

— Усі питатимуть.

— Не всі.

— Твоя мати спитала першою.

Автобус під’їхав. Ірина не зайшла. Пропустила людей і сіла на лавку.

— Я не знаю, що робити, — сказала.

Мені було двадцять два. Я навчався заочно, працював у сервісній майстерні й жив із матір’ю. Не мав жодної відповіді, яку можна було запропонувати вагітній жінці.

— Дмитро щось планував?

— Хотів сказати батькам у неділю. Ми дивилися кімнату, але не внесли завдаток.

— Я допоможу.

— Як?

— Не знаю. Але допоможу.

Ірина подивилася на мене. У її погляді не було вдячності. Вона вже чула багато обіцянок від людей, які не знали, що саме робитимуть.

Наступні місяці я возив її до лікарні, ремонтував кран у квартирі її матері, приносив продукти. Не щодня. Не завжди без роздратування. Одного разу не прийшов, хоча обіцяв скласти дитяче ліжечко. Ірина зробила це сама, а коли я з’явився наступного ранку, не пустила.

— Я не просила ставати Дмитром, — сказала через двері. — Якщо не можеш — скажи.

Я сидів на сходах майже годину. Потім відповів, що можу не все, але зникати без попередження не буду.

Вона відчинила.

На сьомому місяці господар квартири повідомив, що продаватиме житло. Ірина могла повернутися до матері, але там була одна кімната й постійні сварки. Я запропонував одружитися.

Тепер ця пропозиція звучала б безглуздо. Тоді здавалася практичною. У мене була офіційна робота й кімната в маминій квартирі. Після реєстрації дитини не довелося б пояснювати кожному чужому кабінету, чому в неї немає батька поруч. Я міг записати Максима своїм сином.

Ірина довго дивилася на мене.

— Ти мене не кохаєш.

— Не кохаю.

— Я тебе теж.

— Знаю.

— Тоді навіщо?

— Щоб ти не залишилася сама.

— Це погана причина одружуватися.

— Можливо. Але жити в матері й щодня вислуховувати, що ти зіпсувала життя, теж погано.

Ірина попросила тиждень. За цей час я встиг пошкодувати про пропозицію, уявити всі можливі сварки й зрозуміти, що не заберу слів. Вона погодилася за двох умов: якщо ми не витримаємо, розлучимося без звинувачень; якщо я колись захочу власну родину, вона не триматиме.

— Максим буде моєю родиною, — сказав я.

— Ти ще його не бачив.

— А ти бачила?

Вона вперше за багато тижнів усміхнулася.

Ми розписалися без свята. Мати прийшла, але на фотографіях стояла так, ніби випадково потрапила в кадр. Галина плакала й говорила, що Дмитро зрозумів би. Ірина попросила не говорити за померлого.

Максим народився вночі. Я чекав у коридорі й не знав, чи маю право бути там. Медсестра вийшла й запитала:

— Тато?

Я відповів:

— Так.

Слово випередило думку.

Ірина потім злилася, що мене впустили до неї раніше за матір. Я думав, вона шкодує про шлюб. Насправді просто втомилася й боялася, що я заберу дитину на руки без дозволу.

Перший рік ми спали в різних кімнатах. Я працював, уночі вставав до Максима, коли чув плач. Ірина дякувала так, ніби я був сусідом, який випадково допоміг. Коли сварилися, вона нагадувала: може піти будь-якої миті.

Я теж нагадував, що не зобов’язаний жити чужим життям.

Одного разу Максим захворів. Нічого небезпечного, звичайна дитяча інфекція, але ми обидва не спали дві ночі. На третю Ірина заснула сидячи біля ліжечка. Я переніс її на диван, накрив і залишився з малим.

Вранці вона побачила нас на підлозі. Максим лежав у мене на грудях, я боявся ворухнутися.

— Можеш покласти, — сказала вона.

— Прокинеться.

— Тоді лежи.

Вона принесла подушку. Сіла поруч. Ми вперше говорили не про гроші, дитину чи Дмитра. Ірина розповіла, як у школі втекла з уроку, бо боялася читати вірш. Я — як розбив батькову машину й два дні звинувачував Дмитра. Вона засміялася, а Максим прокинувся.

Кохання не почалося того ранку. Я не знав дня, коли воно почалося. Просто через кілька років виявилося, що ми більше не спимо окремо, плануємо відпустку й сваримося через те, хто забув купити хліб. Ірина перестала тримати валізу наполовину зібраною. Я перестав думати, що моє справжнє життя десь попереду.

Коли Максимові було п’ять, він запитав, чи я теж був у маминому животі. Я відповів, що був у животі своєї мами. Він подумав і сказав, що тоді ми познайомилися пізніше.

— Коли я народився?

— Того дня.

— І ти одразу мене полюбив?

Я сказав «так».

Це була перша брехня, яку я вимовив йому прямо. Насправді я боявся його, сердився, хотів утекти й не знав, чи здатен любити. Але хіба п’ятирічна дитина мала почути все це?