Розділ 2. Чоловік, за якого вона вийшла без кохання

Ірина заснула близько п’ятої. Я зрозумів це, коли вона нарешті перестала стискати мою руку.

Обережно звільнив пальці й підвівся. На кухні горіло світло над мийкою. Максим залишив тарілку на столі, хоча зазвичай прибирав за собою. Їжа майже не торкнута. Я накрив її й поставив у холодильник.

На телефоні було сім повідомлень із роботи. Відповів на два найважливіші, партнерові написав, що сьогодні не приїду. Він запитав, чи щось сталося. Я набрав: «Ірина хвора». Стер. Написав: «Сімейні обставини. Пізніше поясню».

Софія прокинулася о сьомій. Зайшла на кухню в піжамі, волосся стирчало з одного боку.

— Мама вже на роботі?

— Спить.

— Вона захворіла?

Діти помічали все, що ми намагалися приховати. Просто не завжди знали, як це назвати.

— Так. Сьогодні ми поговоримо.

— У школу йти?

— Іти. Якщо мама вирішить розповісти до уроків, я попереджу, що запізнишся.

— Це дуже погано?

Я поставив перед нею чашку з водою.

— Серйозно. Але мама тут. Лікарі запропонували лікування.

Софія сіла.

— Вона помре?

Я не був готовий до цього запитання. Вона промовила його тихо, дивлячись на малюнок на чашці.

— Колись помирають усі, — почав я й одразу зрозумів, що сказав дурницю. — Вибач. Це не відповідь. Ми не знаємо, скільки триватиме лікування і як мама почуватиметься. Сьогодні вона не помирає.

— А завтра?

— Завтра теж будемо разом. Не треба рахувати кожен день наперед.

Софія заплакала. Без крику, просто сльози покотилися щоками. Я присів перед нею й обійняв. Вона вчепилася в мою футболку.

— Я не хочу до школи.

— Добре. Залишишся сьогодні вдома.

Ірина стояла у дверях. Вона вдягла халат, волосся зібрала. Обличчя бліде, але голос рівний.

— Не треба пропускати через те, що почула половину розмови.

Софія відпустила мене й побігла до матері.

— Ти помреш?

Ірина обійняла її, подивилася на мене поверх доньчиної голови.

— Не зараз. Я лікуватимуся. Можу втомлюватися й частіше їздити до лікарні. Ми будемо розповідати тобі, що відбувається.

— Точно?

— Точно розповідатимемо. А обіцяти, що ніколи не помру, я не можу.

Софія заридала голосніше. Ірина повела її до дивана, накрила пледом. Я готував чай і слухав, як дружина відповідає на одне й те саме запитання різними словами.

Максим спустився вже одягнений. Побачив сестру, потім матір.

— Я нікуди не їду, — сказав.

— У тебе пара о десятій, — нагадала Ірина.

— Мамо, припини.

Вона замовкла.

Ми сіли вчотирьох. Я розповів те, що знав із висновку. Ірина додала про наступну консультацію. Максим відкрив ноутбук і почав щось шукати.

— Закрий, — попросила вона.

— Я дивлюся клініки.

— У мене є лікарка.

— Одного висновку мало. Треба ще кілька.

— Буде друга консультація. Не зараз.

Максим не закрив ноутбук.

— Я можу віддати гроші, які збирав на квартиру.

— Ні, — сказала Ірина.

— Ти навіть не знаєш, скільки там.

— Це твої гроші.

— А ти моя мама.

Я побачив, як вона стиснула губи. Так само робив Дмитро, коли боявся, що голос видасть його. Максим успадкував цю рису, хоча ніколи не бачив чоловіка, від якого вона дісталася.

Ірина теж помітила. Відвернулася до вікна.

— Гроші поки не потрібні, — сказав я. — Якщо знадобляться, ми обговоримо це разом. Тобі не треба сьогодні відмовлятися від квартири.

— А що мені треба?

— Поїсти. Потім можеш написати викладачеві, що не будеш на першій парі. До вечора нічого не вирішуй.

— Тату, мені дев’ятнадцять.

— Тому я не забираю в тебе ноутбук. Прошу відкласти рішення до вечора.

Максим подивився на матір. Вона кивнула. Він закрив екран.

Софія сиділа між нами, підтягнувши коліна. Запитала, чи можна говорити класній керівниці. Ірина відповіла, що можна, але сьогодні вона залишиться вдома. Я написав у школу.

До обіду ніхто не знав, як поводитися. Максим ходив із кімнати до кухні, приносив матері воду, перевіряв телефон. Софія дістала настільну гру й образилася, коли Ірина відмовилася грати. Я приготував суп, хоча в холодильнику була готова їжа. Хотілося зробити щось, що мало чіткий кінець.

Ірина зупинила мене, коли я втретє витер стіл.

— Сядь.

— Я сижу весь ранок.

— Ти весь ранок ходиш за мною.

Я сів.

Максим із Софією пішли в її кімнату. Донька попросила допомогти з грою, і він погодився. Двері залишилися прочиненими.

— Ти вже сказав їй більше, ніж ми домовилися, — тихо мовила Ірина.

— Вона сама запитала.

— Можна було дочекатися мене.

— Можна. Але вона стояла переді мною о сьомій ранку й питала, чи ти помреш. Я відповів як зміг.

Ірина потерла скроні.

— Я не хочу сваритися.

— Я теж.

— Тоді не починай про Максима.

— Зараз не починаю.

— Ти дивився на нього.

— Я завжди на нього дивлюся.

— Не так.

Мені хотілося заперечити. Замість цього глянув на двері Софіїної кімнати. Максим сидів на килимі, пояснював правила. Його голос було чути, слів — ні.

— Я двадцять років думаю, коли настане правильний час, — сказав я. — Спочатку він був малий. Потім ти боялася, що в школі скажуть щось жорстоке. Далі він вступав, складав іспити, сварився з нами, мирився. Тепер збирається переїжджати. Правильного часу не буде.

— Ти обіцяв.

— Я обіцяв не говорити без тебе. Не обіцяв мовчати після твоєї смерті.

Ірина різко відсунула чашку.

— Я просила не говорити так.

— Як мені називати те, що може статися?

— Не знаю. Але не перетворюй кожну розмову на підготовку до мого похорону.

— Я готуюся залишитися з дітьми й брехнею, яку ми створили разом.

Вона подивилася на мене так, ніби я вдарив.

— Ти називаєш його своїм сином тільки тоді, коли це зручно?