Там, де починається назавжди”

Море того вечора було спокійним. Ніби теж чекало. Хвилі повільно торкалися піску, як пальці, що знайомляться зі шкірою вперше — несміливо, але тепло. Саме тут Марко привів Лею. Між ними від самого ранку висіла тиха напруга, не важка — навпаки, світла. Така, що змушує серце битися трохи швидше, ніж зазвичай.

Він ішов поруч мовчки. Але в тому мовчанні звучало більше, ніж у словах. Лея відчувала, як його рука інколи торкається її долоні, ніби перевіряючи — вона тут, поруч, не зникла.

Вони зупинилися на старому дерев’яному мостку. Тому самому, де колись стояли як двоє, що боялися власних почуттів. Цього разу страху не було. Лише тиха впевненість у кожному подиху.

— Лейо… — Марко сказав тихо, але так, що її всередині ніби щось зупинилося.

— Я тут, — усміхнулась вона.

— Ти навіть не уявляєш, як хочу, щоб ти була тут… завжди.

Він відійшов на крок назад, дістав щось із кишені. Маленька чорна коробочка. Вона навіть не встигла видихнути. Світ звузився до одного руху — як він відкрив її.

Всередині лежала каблучка. Ніжна, але впевнена. Як він сам. Як те, що вони пройшли разом.

— Лейо, з того дня, як ти увійшла в моє життя, я почув, що таке тиша, яка лікує. І голос, який повертає до себе. Ти — мій дім. Мій берег. Моє “буде”. Вийдеш за мене?

Вона дивилась на нього й раптом зрозуміла: все, що колись боліло, все, що лякало — воно привело її саме сюди. У мить, де серце не б’ється швидше від страху, а від того, що впізнало своє.

Її голос зірвався.

— Так… Марко, так. Сто разів так.

Він вдягнув їй каблучку на палець, і Лея навіть не знала, хто з них тремтів сильніше. Коли він підняв очі, там було стільки ніжності, що ця ніжність змусила її зробити крок вперед і просто… обійняти його. Сильно, тісно, так, ніби вона тримала весь сенс свого життя в руках.

Марко притиснув її до грудей і поцілував — не поспіхом, не голодно, як раніше, а глибоко, повільно, з відчуттям… назавжди.

Пізніше вони сиділи на тому самому містку, загорнуті в його куртку. Лея крутила каблучку на пальці й не могла зупинити усмішку.

— Я думала, ти зробиш це десь… вишуканіше, — пожартувала вона.

— Ти хотіла ресторан із музикою? — Марко примружився.

— Та ні. Мені подобається так. Просто ти, я і море.

— Бо ми самі собі музика, — сказав він і поцілував її в скроню.

Вона схилилася на його плече.

— Марко… Я щаслива.

— Я теж. І знаєш чому?

— Чому?

— Бо вперше за життя я знаю, куди веде мій шлях. До тебе.

Ввечері вони повернулися додому. Їх чекали нові плани, нові дні й нове життя. Їхній дім ще пахнув фарбою, бо вони тільки почали облаштовувати все під себе. Марко поставив коробку з рамками на стіл.

— Я хочу, щоб наші стіни були з історій, — сказав він.

— Із наших?

— Тільки з наших.

Вона обійняла його ззаду, поклала підборіддя на його спину.

— У нас їх буде ще багато. І знімків, і моментів.

— І весілля, — додав він тихо.

— Весілля… — повторила вона, ніби смакуючи слово. — А потім?

— А потім життя, яке ми створимо самі. Крок за кроком.

Він розвернувся, підняв її на руки й притиснув губами так пристрасно, ніби цілував усе те майбутнє, яке вже бачив між ними.