Крок до незворотного

Вечір тиснув на місто тихою, глибокою темрявою. За вікном висотки мерехтіли теплими точками, неначе хтось навмисно розливав світло по небу, формуючи зорі серед бетону. Вона стояла біля скла, не рухаючись, хоч плечі трохи тремтіли — то від холоду, то від невпевненості в тому, що відчуває сьогодні. Наче щось у ній просило готуватися. А до чого — вона не знала.

Думки плуталися в один довгий, теплий клубок. І посеред нього — він.

— Ти знову загубилась у своїх думках, — почувся його голос позаду, низький, м’який, але з якоюсь дивною напругою. Наче в ньому теж сьогодні щось змінилося.

Вона навіть не обернулася одразу — просто заплющила очі, відчуваючи його присутність.

Невимовно рідну. Невимовно важливу.

— Я… думаю, — нарешті сказала вона, але голос зрадницьки здригнувся. Не від страху. Від передчуття.

— Про що саме? — він підійшов ближче, і в цьому кроці було більше ніж просто рух. Вона відчула, як повітря змінило вагу. Наче він приніс із собою щось, що потребувало тиші.

— Про нас, — сказала чесно.

Він зупинився поруч, майже торкаючись її плечей грудьми. Тепло його тіла накрило її, наче ковдра, і на мить їй стало спокійніше.

— Завжди про нас? — тихо перепитав він.

— Завжди.

Він простяг руку й провів повільно по її передпліччю. Його пальці ковзали легенько, так, ніби він розмовляв з її шкірою замість слів. Вона розслабила плечі — і в ту ж мить відчула, як з нього виходить напруга, від якої серце раптом калатає голосніше.

— Я давно хотів поговорити з тобою… по-справжньому, — він нахилився трохи, його губи зачепили її волосся. Ніжно, обережно. — Просто завжди здавалось, що ще не час.

Вона обернулася. Його очі були темніші, ніж зазвичай, і в них світилося щось дуже серйозне. Те, що зазвичай він приховував жартами, обіймами, його безкінечною здатністю робити все легшим.

— І зараз час? — запитала вона.

Він зітхнув. Довго, глибоко, так, ніби нарешті дозволив собі перестати стримувати щось всередині.

— Так. Зараз… або ніколи.

Вона ледь торкнулася його грудей кінчиками пальців, і він прикрив очі на секунду. Наче від цього дотику в нього зникли всі захисні стіни.

— Ти мене лякаєш, — сказала вона тихо. Не дорікаючи. Просто визнаючи.

Він усміхнувся. Сумно і водночас тепло.

— Я себе теж.

Він взяв її обличчя в свої долоні — повільно, м’яко, наче боявся зламати. Їй здавалося, що він хоче сказати щось більше, але стримується. Перевіряє, чи вона готова.

— Знаєш… — він сказав майже пошепки, — останні дні я ловлю себе на тому, що боюся тебе втратити навіть тоді, коли ти стоїш переді мною. Наче щось має змінитися. Наче я маю зробити те, що змінить нас назавжди.

Ці слова вдарили в її груди сильніше, ніж вона була готова.

Вона не знала, куди він веде цю думку. Але щось у ній затепліло. Затріпотіло. Занадто сильно.

— Я нікуди не йду, — вона поклала свою долоню поверх його. — Ніколи.

— Добре, — його голос зірвався мало помітно. — Бо якщо ти залишишся поруч… завтра ми не зможемо повернутись назад. Ні при яких умовах.

Вона ковтнула повітря.

— Завтра? Що буде завтра?

— Те, що я давно мав зробити. Те, від чого тремтять руки. Те, що я уявляв тисячі разів, але жодного разу не наважився вимовити. — Він глянув на неї так, ніби бачив її вперше. — Те, що змінить наше “я” на “ми”.

В її грудях щось перевернулось.

Вона знала цей погляд.

Він ніколи не дивився так беззахисно.

— Скажи мені, — прошепотіла вона.

Він усміхнувся — невпевнено, з нерівним подихом.

— Ні. Не сьогодні. Сьогодні я хочу просто побути з тобою. Просто відчути. Просто знати, що ти тут, поруч, тепла, реальна.

Він притягнув її ближче, і вона впала в його обійми, як у теплу хвилю.

Його руки ковзнули вниз по її спині, повільно, але впевнено.

Вона відчула, як його серце б’ється — рівно, сильно, ніби кожен удар формував нову обіцянку.

— Ти знаєш… — її голос здригнувся. — Я відчуваю, що щось буде. Щось важливе.

— І правильно відчуваєш, — прошепотів він у її шию. — Завтра буде важливо. Дуже.

Її дихання змішалося з його.

Він торкнувся її ключиць губами, так повільно, що вона змушена була заплющити очі.

— Чому завтра? — спитала вона.

— Бо сьогодні я хочу, щоб ти заснула з думкою, що тебе люблять більше, ніж ти можеш собі уявити. А завтра… — він відсторонився на кілька сантиметрів, щоб подивитися в її очі, — я покажу, наскільки.

Вона поклала голову йому на груди, і кілька секунд вони просто стояли — у тиші, де було чути лише їхні серця.

— Ти готова? — спитав він тихо.

— До чого? — вона ледь усміхнулася.

— До того, щоб наше життя змінилося назавжди.

Він нахилився й поцілував її — спершу м’яко, але швидко поцілунок став глибшим, пристраснішим. Наче він боявся, що вона розтане, якщо не тримати її ближче. Його руки знову ковзнули по її талії, притискаючи її до себе так, що між ними не залишалося ані сантиметра.

Коли поцілунок закінчився, вона ледве дихала.

— Ти лякаєш мене цим “завтра”, — прошепотіла вона.

Він торкнувся її губ ще раз.

— Бо завтра я скажу слова, після яких я не зможу ні відступити, ні сховатися, ні відпустити тебе.

Вона притулилася чолом до його грудей і знову відчула, як у неї по шкірі пробігли мурашки.