Після того, як ніч зняла всі маски

Ранок не схожий був на жоден інший.

Наче світ прокинувся відчутнішим, теплішим, бо поруч лежав він — із розпатланим волоссям, розбитим на м’які хвилі, з теплим тілом, що ще зберігало спогади ночі, з диханням, яке вона знала тепер так само добре, як власне.

Софія лежала на боці, спостерігаючи за Марком так, ніби бачила його вперше.

Тепер, коли між ними не було недомовленості, коли тіла сказали те, що серця боялися вимовити — вона розуміла: він став небезпечно близьким.

Не тому, що міг її зламати.

А тому, що міг її зцілити.

Марко ворухнувся, відкрив очі й, побачивши її погляд, тихо всміхнувся:

— Ти дивишся, наче я зникну, якщо перестанеш.

Вона торкнулася його щоки тильною стороною долоні.

— Я просто звикаю, що можу дивитись… і не боятися, що відведеш очі.

Він схопив її руку, поцілував у долоню — коротко, але так, що вона аж затремтіла.

— Я не відвожу очі від того, що люблю, — сказав він, не соромлячись ні пауз, ні сенсу.

Софія різко вдихнула.

Вона не була готова… чи була?

— Не лякайся, — додав Марко тихіше. — Я не поспішаю називати все словами. Але я хочу чесно. Хочу тепер так, як є. Без туманів. Без «може». Без втеч.

Вона стисла його пальці.

— Добре.

Але всередині її серце калатало так сильно, що думки губили рівновагу.

⸻

Вони провели ранок інакше, ніж зазвичай.

Без поспіху, без перевірок телефонів, без повернення до обов’язків.

Марко зробив каву, Софія сиділа на підвіконні, загорнувшись у його футболку.

Вона пахла ним, і це збивало дихання сильніше, ніж ніч.

— Ти не шкодуєш? — запитав він раптом, ставлячи горнятко поруч.

Вона підняла на нього погляд.

— А ти?

— Я? — він провів пальцем по її коліну, повільно піднімаючись вище. — Я шкодую тільки про одне…

— Про що?

— Що не торкнувся тебе раніше.

Софія відчула, як у ній щось м’яко стискається — від бажання, від ніжності, від небезпечної близькості.

— Не починай, — прошепотіла вона.

— Чому? — посміхнувся Марко серйозніше, ніж усміхався.

— Бо… якщо ти почнеш, я не зупинюся.

— То і не зупиняйся.

Він притягнув її до себе, посадив собі на коліна, обхопив руками так, що її ноги інстинктивно обвили його талію.

Поцілунок був іншим, ніж нічний.

Глибшим.

Повільнішим.

Теплішим.

Таким, у якому не було поспіху — тільки бажання відчути кожну мить без страху, без приховування, без тіней.

Їхні тіла знову знайшли спільний ритм — не гострий, не шалений, а ледь тремтливий, як подих перед зізнанням.

Марко цілував її шию, ковтав її тихі звуки, торкався так, ніби знав кожен сантиметр її шкіри.

Вона стискала його плечі, дихала нерівно, впускала його ближче, глибше — фізично, емоційно, цілком.

Цей ранок був не продовженням ночі.

Він був новим початком.

⸻

— Марко, — прошепотіла вона, коли вони нарешті вляглися, сплутані, гарячі, тихі.

— Ммм? — Він лежав на животі, притискаючи її ногу до себе, не випускаючи з обіймів.

— Це… все змінює.

Він підняв голову, упершись підборіддям їй у груди.

— А ти хочеш змін?

Вона вдихнула.

— Я хочу тебе.

Його очі стали темнішими, теплішими, м’якшими.

Він провів пальцями по її ребрах, ніби вчився читати її шкіру як мову.

— Тоді не відводься від мене більше, Софіє.

— Не відведу… якщо ти не відштовхнеш.

— Я вже не можу, — він уперся лобом у її груди. — Ти стала мені необхідністю. А це страшно, але, здається… правильно.

Софія погладила його по волоссю.

— Ми самі все зіпсуємо? — запитала тихо.

— Якщо будемо брехати — зіпсуємо. Якщо будемо чесні — вистоїмо.

Вона кивнула.

— Тоді будь чесним зі мною далі.

— Я буду. Ти теж?

— Я вже є.

Марко посміхнувся так, ніби чув найважливіше зізнання у житті.

— Тоді ми впораємось.

⸻

Коли вони виходили з квартири на вечірню прогулянку, він узяв її за руку.

Не ховаючи.

Не вагаючись.

Не дивлячись навколо, чи хтось побачить.

Просто взяв.

Софія відчула, як щось невидиме, тепле, кругле — називай як хочеш: довіра, вибір, «ми» — обіймає її зсередини.

— Марко, — сказала вона, затримуючи крок.

— Так?

— Мені страшно.

Він стишив хід, повернувся до неї.

Пальцем підняв її підборіддя.

— Мені теж. Але знаєш що?

— Що?

— Страшно тільки тоді, коли хочеш зберегти. А я хочу нас зберегти.

Вона вдихнула повітря, що пахло вечором і чимось новим між ними.

— Тоді… веди мене.

Марко взяв її долоню міцніше.

— Я завжди буду. Якщо ти поруч.

І вони пішли вперед — не знаючи, що попереду: ніжність чи шторм, легкість чи боротьба.

Але цього разу — разом.