Там, де серце ще вчиться вірити

Після тієї розмови дощ ще довго не вщухав.

Здавалося, ніби саме небо вирішило вимити з міста все зайве — сльози, ревнощі, минулі образи.

Але тиша, яка настала між ними з Марком, була не холодною.

Вона була наповнена чимось новим.

Наче світ дав їм паузу, щоб навчитися дихати знову.

⸻

Вони стояли на порозі її квартири, мокрі з голови до п’ят, із пришвидшеним серцебиттям, ніби обидва щойно пережили щось більше, ніж суперечку.

Марко провів пальцем по її щоці — там, де дощ перемішався з її тривогою.

— Ти замерзла… — прошепотів він.

— Трошки.

— Можна я зайду?

Лея не відповіла одразу.

У її грудях усе стискалося й розширювалося одночасно.

Вона розуміла — як тільки впустить його, усе знову стане близьким.

Небезпечним.

Справжнім.

Але вона також знала: якщо не впустить — зламає те, що вони щойно врятували.

Вона відступила назад, відкриваючи двері ширше.

— Заходь.

Марко нею не скористався як перемогою.

Він зайшов тихо, ніби боявся потривожити щось у повітрі.

Лея зняла промоклу куртку, пальці трохи тремтіли.

Марко спостерігав за нею не як за людиною, яка йому належить, а як за тим, кого боїться втратити ще більше, ніж себе.

— Я не хочу, щоб ти думала, що я приховував це з байдужості, — почав він.

— Ти приховував це зі страху. — Лея не відводила погляду. — А страх — це теж вибір.

Він кивнув.

Вперше не виправдовувався.

— Мені соромно. І боляче, що я змусив тебе сумніватися.

— Мені теж боляче, Марко. — вона підійшла ближче. — Не через те, що ти був з нею. А через те, що ти не довірився мені. Не дав мені вибору.

Марко опустив голову, але вона підняла його підборіддя пальцями.

Цей жест був таким ніжним, що він затремтів — не від холоду.

— Я більше так не зроблю, — прошепотів він. — Я хочу, щоб ти знала все. Навіть те, чого я боюсь.

— Тоді скажи мені головне, — Лея підійшла впритул. Її голос був тихим, але рішучим. — Чому ти вибрав мене?

Марко вдихнув так, ніби ці слова зрушили щось глибоко всередині нього.

— Бо з тобою я не тікаю.

Я нарешті зупинився.

І знайшов місце, де хочу залишитись.

Лея заплющила очі на мить, щоб втримати рівновагу.

Його слова різали її зсередини — не болем, а ніжністю, від якої хотілося впасти в обійми й не підніматися.

— Мені треба час, — сказала вона.

— Я дам тобі його стільки, скільки буде потрібно.

— Але… — вона подивилась прямо в його очі. — Ти теж не тікаєш. Не цього разу.

Він взяв її руку й притис до свого серця.

— Я нікуди не піду, якщо ти не попросиш.

По кімнаті пройшов тихий струм.

Вона відчула його тепло — не від дотиків, а від присутності.

Того самого, якого їй так не вистачало, навіть коли він стояв поруч.

⸻

Пізніше вони сиділи на підлозі у вітальні з двома кружками гарячого чаю.

Світ був спокійним уже давно, але в їхньому просторі тиша тепер стала іншою — живою, наповненою ніжними порухами поглядів, напівусмішок, слів, які не треба було вимовляти.

— Знаєш, — тихо сказала Лея, — я думала, що якщо хтось з’явиться з твого минулого… я втрачу тебе.

Марко нахилився ближче, але не торкався.

Його близькість стала повільною, уважною, ніби він боявся зробити помилку.

— Я сам себе втратив би, якби дозволив цьому зруйнувати нас.

Лея відчула, як тепло його голосу торкається її шкіри.

Як його погляд ковзає нею так ніжно, що це вже було майже поцілунком.

— Марко… — її голос зісковзнув вниз, став м’якшим, вразливим.

— Так, кохана? — він уперше назвав її так без страху.

Вона подивилася на нього довго.

Занадто довго, щоб це була випадковість.

Достатньо довго, щоб він зрозумів.

Вона все ще кохає його.

— Якщо ми рухатимемось вперед, — прошепотіла Лея, — то тільки чесно.

Без таємниць.

Без напівправди.

Без тіней.

Він взяв її обличчя в долоні.

Обережно.

Наче боявся, що вона зникне, якщо торкнеться занадто сильно.

— Тоді пообіцяй мені одне, — прошепотів він на вухо. — Що ти не підеш від мене, поки я вчуся бути кращим.

Її подих затремтів.

Вона притулила лоб до його лоба.

— Я не піду, Марко.

Але ти теж мусиш залишатися.

Їхні губи зустрілися не пристрасно — а повільно, глибоко.

Це був не поцілунок розпаленої пристрасті.

Це був поцілунок двох людей, які роблять крок у новий світ.

Поцілунок вибачення.

Поцілунок довіри.

Поцілунок обіцянки.

І коли він обійняв її, вона вперше за довгий час відчула:

можливо, вони справді зможуть пройти до кінця — до пропозиції, до дому, до весілля.