Буря, що змінює все

Дощ почався різко — так, ніби небо втратило терпіння.

Лея стояла біля вікна, тримаючи телефон у руках, і чула у власних грудях ту саму тишу, яка зазвичай приходить перед сильним ударом.

Телефон мовчав.

Марко не повертався.

А слова Катерини не виходили з голови:

“Ми не закінчили. Він сам хай тобі все пояснить.”

Лея відчувала, як у ній стягується внутрішній простір — ніби хтось затягував тугу стрічку навколо серця.

Ще годину тому вона лежала поряд із Марком, відчуваючи його дихання на своїй шкірі, його слова, які здавалися чесними, його дотики, від яких хотілося жити.

А тепер все це скидалося на хитку конструкцію, готову впасти від легкого подиху чужої правди.

Вона взула кросівки, накинула куртку й вийшла.

Їй потрібно було рухатися — інакше вона б задихнулася.

⸻

Місто під дощем було майже порожнє.

Асфальт блищав мокрим чорним склом, а повітря пахло холодом і розбитими планами.

Лея йшла швидко, майже бігла, не знаючи, куди саме рухається, але кожен її крок відлунював одне запитання:

Що між ними все ще не сказано?

І тоді вона побачила його.

Марко стояв біля темно-синього авто, нервово жестикулюючи.

І поруч — Катерина.

Без парасольки, з промоклим волоссям, але з тією самою впевненістю, яку Лея вже ненавиділа.

Лея зупинилася, але не ховалась.

Марко побачив її першим.

Його погляд був таким, наче він щойно отримав удар.

— Лейо… — він зробив крок, але Катерина торкнулася його руки.

Невинно, але достатньо, щоб Лея побачила в цьому все, чого боялась.

— То ти їй ще не сказав? — холодно промовила Катерина.

— Замовкни, — кинув Марко тихо, але різко.

У Леї всередині щось тріснуло.

— Сказав… що? — її голос звучав дивно спокійно, хоча коліна тремтіли.

Марко підійшов до неї ближче, але тримався так, ніби боявся доторкнутися.

— Це не те, що ти думаєш…

— О, він завжди так починає, — перебила Катерина. — Марко, ти або говориш, або я скажу.

Він стиснув щелепу, поглянув у дощ.

А потім — у Лею.

— Вона була частиною мого минулого проєкту. Ми… були разом. Незадовго до того, як я зустрів тебе.

— “Були разом”? — Катерина засміялася так, ніби колола скло. — Назви це своїми словами.

Марко заплющив очі.

— Це було помилкою. Я її покинув, бо зрозумів, що не кохаю.

— Помилкою? — Катерина зробила крок уперед, дивлячись йому просто в очі. — Ти обіцяв мені стабільність. Ти обіцяв, що ми будемо командою. А потім просто… зник. Заради неї.

Марко повернувся до Лєї.

— Я боявся, що якщо скажу правду одразу — то зіпсую все між нами. Але нічого з того, що було з нею, не має сили проти того, що я відчуваю до тебе. Нічого.

Лея стояла мовчки.

Вона розуміла, що минуле завжди існує.

Але зараз воно стояло за крок від неї, з червоною помадою і мокрою злістю в очах.

— То це правда? — тихо спитала вона. — Ти пішов від неї… і одразу прийшов до мене?

— Так. Але я прийшов, бо ти… ти була світлом, яке стало єдиним реальним, — Марко говорив щиро, але слова звучали запізно.

Катерина прошепотіла:

— Він не змінюється, дівчинко. Він просто обирає нову людину, щоб втекти від старої.

Лея вперше за весь час відчула у собі… холод.

Глибокий, гострий.

— Марко… я не хочу чути більше, — її голос затремтів, хоч вона desperately намагалася тримати рівновагу. — Мені потрібно піти.

— Ні. Ні-ні-ні, Лейо, послухай, — він схопив її за руку. — Я більше не тікаю. І не дозволю тобі піти від того, що ми маємо.

Вона глянула на його пальці, що тримали її.

На його очі — мокрі не від дощу.

На жінку позаду — минуле, що не готове відпустити.

— Якщо хочеш, щоб я залишилась… — шепотіла Лея, — скажи мені, що любиш мене.

Не так, як уночі.

Не так, коли ми одне одного торкались.

А так, щоб я повірила.

Марко ступив уперед, майже торкнувся її лоба своїм.

Дощ падав на них обох.

— Лейо. Я люблю тебе так, що боюся дихнути без тебе. Я люблю тебе так, що не можу спати, коли ти далеко. Я люблю тебе так, що жодне минуле не має сили проти цього теперішнього.

Ти — моя єдина правда.

Катерина зробила різкий вдих — але вже не вистачало повітря для боротьби.

Вона обернулась і пішла, не сказавши ні слова.

Лея стояла нерухомо.

Дощ стікав по її обличчю.

Марко дивився тільки на неї.

— Лейо… — він торкнувся її щоки. — Скажи щось.

Вона вдихнула.

Повільно.

Боляче.

І чесно.

— Мені треба час.

Але не для того, щоб піти.

А щоб знову повірити.

Марко притис її до себе так міцно, ніби боявся, що вона зникне.

І цього разу вона не відштовхнула.

Бо буря вже пройшла.

А те, що залишилось — було сильнішим за будь-який страх.