Тиша перед бурею

Ранок пахнув кавою й теплом його шкіри.

Сонце ковзало по підлозі, торкаючись розкиданого пледа, двох чашок, які стояли поруч, — як символ того, що вони нарешті разом.

Лея лежала, слухаючи, як він дихає поряд.

Його рука лежала на її талії, і цей дотик здавався не просто близькістю — він був як коріння, що нарешті знайшло ґрунт.

— Як добре, що ти тут, — прошепотіла вона.

— І я більше нікуди не піду, — відповів він.

Вона всміхнулась, але в куточках очей затаїлася тінь — ніби серце знало, що тиша ніколи не буває вічною.

⸻

Після сніданку він сів біля вікна з ноутбуком.

Вона дивилась, як його пальці швидко рухаються по клавіатурі, як брови ледь насуплені, коли він читає щось важливе.

Його зосередженість була привабливою, навіть еротичною, але за цим стояло щось більше — турбота, відповідальність.

— Ти знову працюєш, — усміхнулась вона.

— Трохи. Треба завершити проект. Потім… тільки ми.

— Обіцяєш?

— Клянуся, — він підвів очі й нахилився, щоб торкнутись її губ.

Поцілунок був коротким, але в ньому було все — подяка, обіцянка, тепло.

⸻

Та коли вона вийшла на кухню, телефон, який він залишив на столі, засвітився.

Повідомлення. Одне, потім друге.

Ім’я — Катерина.

Те саме, яке вона бачила одного разу у його телефоні ще тоді, коли все було неясним між ними.

Вона застигла.

Її пальці здригнулись, коли екран спалахнув ще раз:

«Ми маємо поговорити. Це важливо.»

В грудях защеміло.

Не від ревнощів, а від страху — страху втратити цей крихкий спокій, який вони нарешті побудували.

Вона зробила ковток повітря, але він застряг у горлі.

Здавалося, навіть час завмер.

— Все добре? — запитав він із кімнати.

— Так, — відповіла вона, ховаючи телефон під книгу. — Просто кава охолола.

Він знову зосередився на роботі, не підозрюючи нічого.

А вона стояла біля вікна, і в голові крутилась одна думка:

“Чому минуле завжди знаходить нас, коли ми нарешті щасливі?”

⸻

Ввечері вона не витримала.

— Марко, хто така Катерина? — її голос був тихим, але кожне слово — гостре, як лезо.

Він підняв очі.

Мить — і в них промайнуло щось, що вона не встигла розгледіти.

— Це не те, що ти думаєш.

— А що я маю думати, коли бачу, як вона тобі пише «ми маємо поговорити»?

Він відставив чашку.

— Це колега. У нас колись був спільний проєкт. Вона… —

— Вона що, досі не зрозуміла, що проект закінчився? — перебила вона.

Тиша впала важко.

Він підійшов ближче, взяв її за руки.

— Лєє, подивись на мене. Я з тобою. Все інше — просто минуле.

Вона дивилась йому в очі, і хотіла вірити.

Боже, як хотіла.

⸻

Коли він заснув, вона ще довго сиділа біля вікна, загорнута в його сорочку.

Місяць світив крізь фіранку, а в серці змішались два відчуття — любов і страх.

Їй здавалось, що за кожним словом, за кожним його подихом тепер є щось, чого вона не знає.

І в цьому було найстрашніше.

Вона прошепотіла сама собі, ніби молитву:

«Якщо це справжнє — воно витримає. Якщо ні — я витримаю сама.»

А потім заплющила очі й уперше за довгий час не шукала його руки в темряві.

Вона довго не могла заснути.

Ніч опустилась на місто тихо, мов дихання після сліз.

Марко спав поруч — спокійно, безтривожно, ніби в його світі не залишилось жодного привиду минулого.

Але в її світі ті привиди не зникали, вони лише навчилися мовчати.

Вона прокинулась серед ночі, відчуваючи, що не може дихати. Повітря було густе, мов дим після вогню.

У голові пульсувало: Катерина. Повідомлення. Його тиша.

Вона встала, тихо підійшла до вікна.

Знизу чувся шум моря — далекого, холодного, байдужого.

І раптом зрозуміла: те, що вони мають, надто крихке. Наче скло — блискуче, красиве, але варто лише натиснути — і все розсиплеться.

⸻

— Ти не спиш? — його голос, хрипкий після сну, розрізав темряву.

Вона здригнулася, не озираючись.

— Ні. Просто думаю.

— Про що?

— Про те, як легко все можна втратити.

Він встав, підійшов до неї, обійняв ззаду.

Його долоні лягли на її плечі, теплі, спокійні.

— Ми нічого не втратимо, — прошепотів він у волосся. — Я ж тут.

Але вона відчувала: його слова — як ніжна плівка на поверхні води. Гарні, але не глибокі.

— А якщо одного дня ти знову підеш? — її голос тремтів.

— Не піду, — він торкнувся її щоки, — хіба що ти виженеш.

— Не смій.

— Тоді не бійся.

Вона обернулась. Їхні обличчя були близько. Занадто близько.

І в цьому наближенні — не просто бажання. Було щось, що схоже на прощення.

Вона вп’ялася в його губи — жадібно, нестримно, наче хотіла стерти відстань між “було” і “є”.

Його руки ковзнули по її спині, знаходячи знайомі лінії.

Її пальці заплутались у його волоссі.

Поцілунки стали глибшими, важчими.

Вони розчинились у темряві, де слова вже нічого не важили.

Коли все стихло, коли серця знову знайшли свій ритм, Лея прошепотіла:

— Обіцяй, що ніхто не стане між нами.

— Обіцяю, — відповів він без паузи.

Вона закрила очі, відчуваючи, як щось усередині нею просить вірити.

Але десь глибоко залишалася крихта сумніву — така мала, але гостра, що могла розрізати навіть найміцніше “ми”.

⸻