Мовчання між нами

Уже третій день Лея прокидалася в тиші.

Годинник на стіні цокав, але ніби не для неї.

Марко поїхав на зйомки до Львова — всього на тиждень, але відчувалося, ніби минула вічність.

Вона залишилася в їхній квартирі біля моря. Кожен предмет нагадував про нього — чашка з недопитою кавою, сорочка, що пахла ним, записка на холодильнику:

«Якщо скучатимеш — просто подивись на море. Я теж дивитимусь».

Вона справді дивилась. Щоранку, що вечора, іноді серед ночі. І щоразу здавалося, ніби хвилі знають більше, ніж вона готова почути.

Їхні дзвінки ставали коротшими. Повідомлення — рідшими.

Не тому, що вони не хотіли говорити, а тому, що обидва боялися сказати щось зайве.

У коханні буває така тиша — не від байдужості, а від надміру почуттів, коли слова лише заважають.

Та все ж іноді її серце не витримувало.

— Привіт, — писала вона. — Ти як?

— Втомився, але живий. І сумую.

— Я теж.

І все.

Три короткі речення, у яких — цілий світ.

⸻

На четвертий день вона вирішила піти до кав’ярні, де вони познайомились.

Ті самі столи, той самий запах свіжої випічки й розмов. Але без нього все здавалося інакшим.

Вона замовила латте, сіла біля вікна.

У чашці танув малюнок серця — ніби хтось змивав його пальцями.

Телефон задзвенів.

Марко.

Вона не одразу натиснула на виклик — боялась, що голос розіб’є крихкий спокій.

— Привіт, — його голос був глухим, низьким, але теплим. — У мене сьогодні останній день. Завтра повертаюсь.

— Ти втомився?

— Дуже. Але коли думаю, що побачу тебе — забуваю про все.

Вона усміхнулась, хоч він не бачив.

— Я скучила, — сказала просто.

— Знаю. І я.

Мовчання знову зависло між ними, але цього разу воно не тиснуло. Було спокійним, наповненим.

— Лей, — сказав він після паузи, — я багато думав тут, на зйомках. Знаєш, я весь час ловлю себе на тому, що все порівнюю з тобою.

— Зі мною?

— Так. Кожен кадр, кожен погляд. І розумію — більше нічого не виглядає справжнім, якщо тебе поруч немає.

Її очі защипало.

— Ти знімаєш фільм про любов?

— Про неї. Але, здається, вперше почав її розуміти.

⸻

Коли дзвінок закінчився, вона сиділа ще довго, просто тримаючи телефон у руці.

На вулиці почався дощ. Дрібні краплі стікали по склу, змішуючись зі світлом ліхтарів.

І раптом вона зрозуміла — цей дощ не про самотність. Він про очікування. Про очищення.

Вона вийшла на вулицю без парасолі. Холодні краплі били по шкірі, але їй було байдуже.

Вона відчувала кожен подих вітру, кожен дотик неба — так, ніби Марко торкався її здалеку.

І в цій миті, під дощем, вона вперше не сумувала.

Бо знала — справжня любов не потребує постійної присутності.

Вона просто є.

Тиха. Глибока. Як море.

Вечір стікав у ніч, як віск із палаючої свічки.

У квартирі було тихо — занадто тихо, щоб не чути власного серця.

Лея лежала на дивані, загорнута в плед, і вдивлялася в темряву, ніби там могла з’явитися його тінь.

На телефоні блимає повідомлення:

«Я вже в дорозі. Не спи».

Вона відчула, як щось всередині перевернулось.

Її пальці тремтіли, коли вона прочитала це вдруге, втретє — щоб переконатися, що не здалося.

Вона кинулася до дзеркала. Волосся — розтріпане, очі — блискучі, губи — напіврозкриті.

Вона сміялася крізь нерви, бо не знала, що сильніше — страх чи радість.

Ці три слова — «Я вже в дорозі» — звучали як обіцянка, як спасіння.

⸻

Година.

Дві.

Вітер гойдає фіранки, море шумить за вікном, а в серці — хвилі сильніші, ніж будь-коли.

І ось — знайомий звук мотора під вікном.

Серце зупинилося.

Вона вибігла в коридор, босоніж, майже не дихаючи.

Двері відчинилися.

Марко стояв у темряві, з валізою в руці.

Виснажений. Мокрий від дощу. Але в очах — те саме світло, що завжди належало лише їй.

Вони не сказали ні слова.

Просто дивилися один на одного, і цього було досить.

Він зробив крок.

Вона — зустрічний.

Їхні подихи змішалися ще до того, як зімкнулися губи.

Це був не просто поцілунок — це був вибух після довгого мовчання, крик, що нарешті прорвався назовні.

Він торкався її обережно, але жадібно, ніби боявся втратити навіть дотик шкіри.

А вона — як людина, що нарешті дихає після довгого занурення.

— Я скучив, — прошепотів він між подихами.

— Я знала, що ти повернешся, — відповіла вона, і в її голосі звучала правда, біль і любов водночас.

⸻

Світ за вікном ніби зник.

Лишились тільки вони — дві істоти, що занадто довго шукали одне одного серед шуму світу.

Її пальці ковзнули по його обличчю, по шиї, по грудях, ніби хотіли переконатись: він справжній.

Марко провів долонею по її спині, і вона здригнулась — не від холоду, а від того, як сильно пам’ять тіла відповіла на його дотик.

Їхні тіні злилися в одну на стіні.

Він нахилився, притиснув її до себе, і в цей момент світ перестав існувати.

Тільки двоє.

Тільки подих.

Тільки серце, яке билося в унісон.

⸻

Коли все стихло, вони сиділи на підлозі, загорнуті в ковдру, мов двоє дітей, що втекли від світу.

Він провів пальцем по її плечу, глянув у очі й тихо сказав:

— Обіцяй, що більше не будемо мовчати.

Вона усміхнулась.

— Лише якщо ти пообіцяєш не зникати.

Він кивнув.

— Домовились.