Поки світ ще спить

Ранок прийшов тихо. Без поспіху. Без шуму.

Світ ще спав, а їхній маленький всесвіт уже дихав теплом.

Лея лежала поруч із Марком — її голова на його плечі, а його рука м’яко обіймала її талію.

Вона відчувала, як його подих торкається її волосся, і це було найспокійніше, що вона знала.

Крізь напівзапнуті штори пробивалося світло.

М’яке, ранкове, трохи золотаве.

Воно ковзало по їхніх обличчях, малюючи тіні й лінії, як художник, що боїться зіпсувати полотно.

Вона прокинулась першою.

Тихо підвелася, щоб не розбудити його, і на мить просто стояла біля ліжка, дивлячись.

Марко спав, розслаблений, зі спокійним виразом обличчя, і в тому було щось нове — така тиша, якої раніше між ними не було.

Вона підійшла до вікна.

За склом — море. Спокійне. Безмежне.

Те саме море, в яке вони ступили вчора — мов у новий початок.

Лея вдихнула глибоко.

І раптом відчула, як у грудях стискається від ніжності.

Не болю. Не страху.

А тієї щасливої, трепетної ніжності, яка приходить, коли ти нарешті вдома.

— Не тікай, — тихо, майже сонно, промовив він.

Вона усміхнулась, не обертаючись.

— Я не тікаю. Просто дивлюсь на світ.

— Без мене не можна, — відповів він, не відкриваючи очей. — Я звик бути в кадрі.

Вона засміялась.

Тихо, легко, як сміються лише ті, хто вже не боїться відчувати.

— А я думала, ти завжди стоїш за кадром.

— Тепер — ні, — він відкрив очі, притягнув її ближче. — Тепер я хочу бути поруч. У кожному твоєму світанку.

Його губи торкнулися її шкіри — ніжно, повільно, впевнено.

Наче він цілував не тіло, а історію, яка між ними народилась.

— Ти пахнеш сонцем, — прошепотів він.

— А ти — домом, — відповіла вона.

І все стало просто.

Без драм, без страхів, без «а що, якщо».

Лише два серця, що нарешті знайшли ритм одне одного.

Після сніданку вони вийшли на набережну.

Місто ще не прокинулось повністю.

Кілька дітей ганяли м’яч, старі годували чайок, а повітря пахло кавою і сіллю.

Марко ніс камеру.

— Ти знову знімаєш? — усміхнулась Лея.

— Так. Але тепер — не щоб зафіксувати. А щоб пам’ятати.

Вона кивнула, дивлячись, як він ловить у кадр її усмішку.

— І що ти бачиш крізь об’єктив?

— Себе, — сказав він. — Себе — у твоїх очах.

Вона мовчала. Бо що тут скажеш, коли правда така проста?

Увечері вони сиділи на підлозі серед коробок — у квартирі, яку тільки почали облаштовувати.

На стіні вже висіли їхні фотографії: сміх, подорожі, випадкові кадри.

Місця ще було багато — для нового життя.

Лея тримала в руках одну з фотографій.

— Це ми. Там, у тумані. Пам’ятаєш?

— Як забути, — він усміхнувся. — Тоді я думав, що втратив тебе.

— А ти просто йшов, щоб знайти.

Вона сіла ближче, поклала голову йому на плече.

— Марко, — тихо сказала, — ти коли-небудь боявся щастя?

— Щастя?

— Так. Бо іноді воно здається таким крихким.

— Може, і так, — відповів він. — Але я нарешті зрозумів: воно тримається не на досконалості. А на двох людях, які не здаються.

Він торкнувся її руки, зімкнув пальці з її.

— І я не здамся, Лєє. Ніколи.

Вона усміхнулась.

— Знаєш, — сказала, — іноді мені здається, що ти не з цього світу.

— А мені здається, що ти — і є мій світ.

Тієї ночі вони не говорили більше.

Їхні слова замінила тиша.

Тиша, у якій усе було зрозуміло без пояснень.

Він цілував її повільно, уважно, ніби кожен дотик мав залишитися в пам’яті назавжди.

Вона відповідала так само — без поспіху, але з відданістю, що не потребує гучних слів.

Між ними не було більше “якщо”.

Було тільки “є”.

І світ, який ще спав за вікном, здавався меншим за те, що відбувалося в цій кімнаті.

Бо там, у півтіні, двоє людей створили новий всесвіт — тихий, теплий, справжній.

Ніч повільно згасала, залишаючи після себе тишу, у якій не було місця тривозі.

Марко лежав, тримаючи Лею в обіймах, і відчував, як її серце б’ється у тому ж ритмі, що й його власне.

Вона дихала рівно, але не спала. Її думки були десь між мрією і реальністю — там, де починається справжня близькість.

— Ти не спиш? — прошепотів він.

— Ні. Просто слухаю, як ти дихаєш.

— І що чуєш?

— Щось, що заспокоює. Наче хвилі, коли вони торкаються берега.

Марко усміхнувся. Його рука ковзнула по її спині, зупинилася на плечі.

— Знаєш, я ніколи не думав, що щастя звучить так тихо.

— А я — що його можна відчути через шкіру.

Вона підняла голову, подивилась йому просто в очі.

— Ти колись боявся втратити мене?

— Щодня, — відповів він. — Але ще більше боявся ніколи тебе не зустріти.

Вона мовчала, і в цій паузі було більше любові, ніж у тисячі слів.

Вранці, коли вони пили каву на балконі, сонце піднімалось над морем.

Місто прокидалось — ліниво, але впевнено, наче саме життя поверталося у їхні руки.

Вона тримала чашку двома руками, вдихаючи аромат, що змішувався із запахом солоного повітря.

— Ти завжди дивишся на світанок так, ніби він перший у твоєму житті, — сказав Марко.

— Бо кожен справжній ранок — це шанс почати спочатку.

— І ти не боїшся починати?

— Тільки якщо поруч ти.

Він подивився на неї — без посмішки, серйозно, глибоко.

— Я не обіцяю, що буде легко.

— А я не прошу легкого, — відповіла вона. — Я прошу справжнього.