Коли дороги розходяться

Вона отримала листа зранку — у той момент, коли налила собі каву й ще не встигла повністю прокинутись.

На екрані світився звичайний заголовок:

«Вітаємо, ваш рукопис відібрано для публікації у європейському літературному конкурсі. Ми запрошуємо вас до Праги на двомісячну творчу резиденцію.»

Лея перечитала ці слова кілька разів, і серце билося так, ніби хтось раптом відчинив усередині неї давно зачинені двері.

Вона не одразу усвідомила, що це — справді шанс. Те, про що мріяла з дитинства.

Тиша кухні здавалася неприродно гучною.

Коли Марко вийшов зі своєї кімнати, ще сонний, вона сиділа, притулившись до вікна, і стискала чашку так, що її пальці побіліли.

— Що трапилось? — спитав він, відразу насторожившись.

Вона повернулась до нього повільно, ніби боялась, що від її слів світ почне крутитися інакше.

— Мене запросили до Праги. На два місяці. Писати.

Він мовчав. Потім поставив чашку з кавою на стіл, обережно, ніби кожен рух зараз щось важив.

— Це добре, — сказав він. — Дуже добре.

— Ти справді так думаєш?

— Звісно. Ти на це заслуговуєш.

Його голос був спокійний, але в очах промайнуло щось схоже на втрату. Вона побачила це — і відчула, як всередині розривається дві правди: одна шепотіла їдь, інша — залишся.

Весь день вони говорили про щось дрібне — якби стороння людина дивилася на них, подумала б, що все спокійно. Але під поверхнею тремтіла напруга, мов невидимий струм між двома полюсами.

Увечері вони вийшли на набережну. Вітер ніс запах осені, у небі вже було більше хмар, ніж зірок.

Лея зупинилась, сховавши руки в кишені пальта.

— Ти злишся?

— Ні.

— Ображений?

— Теж ні.

— Тоді що з тобою?

Він подивився на неї довго.

— Просто думаю, як це буде — прокидатись без тебе.

Вона не знала, що сказати. Її пальці доторкнулися до його руки, але він не одразу відповів.

— Це ж ненадовго, — нарешті прошепотіла вона.

— Для когось — два місяці, для когось — вічність.

Вона відчула, як у горлі стискається вузол.

— Марко, я не можу відмовитись.

— І не треба. Я ж казав — я не хочу бути тим, хто тебе стримує.

— Але ти ж знаєш, що це не просто подорож. Це зміна.

— Так. І саме тому я тебе люблю. Бо ти не боїшся змінюватися.

Вона підняла на нього очі.

— А якщо ми змінимось настільки, що не впізнаємо одне одного, коли я повернусь?

— Тоді впізнаємо наново.

Його слова звучали впевнено, але в них ховалась тріщина. Він боявся — просто не дозволяв собі це показати.

У наступні дні вони намагались жити, як завжди, але все було просякнуте відчуттям відліку.

Кожна прогулянка, кожна чашка кави, кожен дотик здавались останніми.

Коли вона пакувала речі, він сидів поруч і мовчав.

— Не дивись так, — сказала вона, — ти ж ніби на похорон зібрався.

— Може, я просто вчуся відпускати.

— Це не «відпускати». Це пауза.

— Пауза теж буває тишею перед змінами.

Вона зітхнула.

— Я повернусь.

— Я знаю. Але не хочу, щоб ти поверталась лише до мене. Хочу, щоб ти поверталась до себе.

Вона торкнулась його обличчя, провела пальцями по щетині.

— Ти говориш так, ніби ми герої якогось фільму.

— Ми і є фільм. Просто без монтажу.

Вона усміхнулась, але її очі блищали.

— Знаєш, що я візьму з собою?

— Камеру?

— Ні. Твою мушлю.

— А я залишу твою книгу на тумбочці. Щоб нагадувала, що навіть коли тебе нема, твої слова — поруч.

День від’їзду був ясний і холодний. Лея стояла біля вокзалу, загорнута в пальто, з валізою біля ніг.

Марко тримав її руку так, ніби хотів запам’ятати кожен рух, кожен подих.

— Напиши мені, коли приїдеш.

— Обіцяю.

— І не забувай їсти.

— Добре, тату.

Він засміявся, але його сміх був глухий, надламаний.

Вона торкнулась його щоки.

— Ти ж знаєш, я повернусь.

— Я знаю. Просто не знаю, ким ми будемо тоді.

Вона хотіла щось відповісти, але не змогла. Замість цього притулилась до нього — міцно, як востаннє, хоча знала: це не кінець.

Її серце билося в унісон із його.

Коли поїзд рушив, вона дивилась у вікно, поки його постать не зникла з поля зору.

Тоді опустила голову й нарешті дозволила собі заплакати.

Не від смутку — від того, що все це справжнє.

Прага зустріла її дощем і шумом трамваїв. Вулиці пахли кавою, старими книгами і трохи самотністю.

Її поселили у маленькій квартирі з видом на Влтаву.

У перший вечір вона просто стояла біля вікна, слухала місто й намагалася звикнути до тиші без його голосу.

Вона писала вдень, гуляла вечорами.

А вночі — перечитувала старі повідомлення.

Марко теж писав, але коротко:

«Зняв сьогодні дівчинку з голубом. Нагадала тебе.

Не забувай про сон.»

Її відповіді теж були простими:

«Сьогодні бачила світло, схоже на твоє.

Пам’ятаєш, як ти казав, що об’єктив ловить душу?»

Так тривало кілька тижнів. Вона писала роман — про двох людей, які навчилися не тримати, а відпускати.

І щоразу, коли їй здавалось, що сил більше немає, вона відкривала його старі знімки — і наче бачила у кожному з них частинку себе.

Одного вечора їй подзвонили з видавництва.

— Ваш роман має чудові відгуки. Ми хочемо видати його повноцінно, не лише в конкурсі.

Вона довго мовчала.

— Це… справді?

— Так. Але ми хочемо, щоб ви залишились ще на кілька місяців. Для промоції, зустрічей. Ви згодні?