Між двома містами

Потяг вирушив тихо, ніби боявся зруйнувати щось важливе.

Лея стояла біля вікна, дивлячись, як Київ розчиняється у ранковому серпанку.

Поруч — валіза, ноутбук, кілька рукописів, що пахли кавою й нічними недосипами.

Позаду — Марко, який ще хвилину тому тримав її за руку.

— Ти впевнена, що хочеш залишитись? — його голос прозвучав спокійно, але очі видавали втому.

— Це лише на місяць, Марко. Програма, презентації, зустрічі… І потім — я повернусь.

— Я знаю. Але в мені є щось дурне, що не хоче тебе відпускати навіть на день.

— Це не дурне. Це просто ми.

Вона торкнулась його щоки — легким, теплим рухом, який був і прощанням, і обіцянкою.

— Я повернусь.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

І коли двері вагона зачинилися, Марко залишився на пероні, стоячи серед чужих людей, ніби без частинки себе.

Київ зустрів Лею шумом, запахом дощу й метушнею, що затягувала з перших хвилин.

Кожен день був насичений — зустрічі з видавцями, лекції, творчі вечори. Її тексти почали обговорювати в літературних колах, а ім’я — з’являтись у коротких статтях.

Вона наче жила в іншому вимірі, і цей новий світ здавався захопливим… але порожнім без нього.

Кожен вечір закінчувався однаково: вона писала йому повідомлення.

“Я сьогодні говорила про море. І знову бачила нас там. Як ти?”

Він відповідав коротко:

“Знімаю. Але без тебе кадри якісь мовчазні.”

З часом між ними почали з’являтися паузи — не тому, що не було тем, а тому, що з’являлася втома.

Від слів, від відстані, від постійного очікування.

Одного вечора, після чергової презентації, до неї підійшов чоловік — відомий критик, сивочолий, із тими очима, які бачать більше, ніж хочеться.

— Ви знаєте, у ваших текстах відчувається людина, яка надихає. Хтось живий, справжній.

— Так, — усміхнулася Лея. — Є такий хтось.

— І він знає, що став вашим джерелом?

— Думаю, відчуває.

Того вечора вона повернулася в готель, відкрила телефон і довго дивилась на його фото.

Пальці самі набрали: “Хочу тебе. Не просто бачити — відчувати. Хочу говорити не через екран.”

Відповідь прийшла лише через годину:

“Я теж. Але якщо це наш шлях — треба пройти його до кінця.”

Вона довго не могла заснути. У грудях було щось, схоже на тривогу і вдячність одночасно.

Вперше в житті вона зрозуміла, що любов — це не лише разомність. Це і витримка.

Минув тиждень.

Її книга мала вийти у друк.

Видавництво організувало великий вечір — вогні, сцена, інтерв’ю. Вона стояла перед публікою, усміхалась, відповідала на питання, але в голові звучав тільки один голос — його.

Коли оплески стихли, вона вийшла надвір.

Нічне повітря було прохолодним, свіже після дощу.

Вона набрала його номер.

— Алло…

— Привіт, — сказав він тихо. — Як пройшло?

— Добре. Але не так, як хотілось би.

— Чому?

— Бо тебе не було поруч.

Було коротке мовчання. Потім вона почула його сміх — тихий, трохи сумний.

— Знаєш, я зараз на тому місці, де ми вперше поцілувались.

— І що ти бачиш?

— Твої сліди на піску. Вони досі тут, хоча хвилі давно пройшли.

У неї потекла сльоза.

— Ти знаєш, що це найгірше?

— Що?

— Що я вчуся бути сильною без тебе — і мені це не подобається.

— Потерпи трохи. Я скоро приїду.

— Скільки — «скоро»?

— Як тільки закінчу цей проект.

— Я чекатиму. Але не вічно, Марко.

Вона вимкнула телефон, і в тиші залишився лише її подих.

Наступні дні минали як у тумані.

Лея писала, зустрічалася з журналістами, отримувала компліменти, але щоразу, коли бачила пари, які тримаються за руки, їй хотілося просто — доторкнутися.

Одного вечора вона відкрила його старі фото. Її усмішка, море, вечірнє світло.

І зрозуміла: любов — це не лише присутність. Це здатність залишатись навіть тоді, коли фізично вас розділяють кілометри.

Вона взяла блокнот і написала новий текст.

“Іноді любов нагадує світло маяка — воно не завжди поруч, але завжди веде додому.”

Коли вона закінчила писати, на телефон прийшло повідомлення.

“Я виїхав. Через два дні буду.”

Вона посміхнулася крізь сльози.

Два дні.

Після тижнів мовчання й невидимих стін — лише два дні.

Вона вийшла на балкон, вдихнула повітря. Київ світився, як місто, яке ніколи не спить.

Але вперше за довгий час їй хотілося не просто жити — а чекати.

Бо іноді очікування — це теж форма любові.

Дощ ішов третій день поспіль. Лея сиділа біля вікна, загорнувшись у теплий плед, і спостерігала, як краплі стікають по склу, залишаючи після себе розмиті відблиски міста. Київ шумів, жив, рухався — але для неї все завмерло.

У чашці давно охолола кава, телефон лежав поруч, без повідомлень. Вона перегортала сторінки зошита, намагаючись писати, але слова не слухались — кожна фраза звучала неправдиво, бо в ній не було Марка.

«Коли ти не поруч, навіть повітря здається іншим», — подумала вона, вдивляючись у своє відображення в темному склі.

У ньому не було тієї усмішки, з якою вона колись виходила на набережну, не було тієї легкості, коли відчувала його поруч, просто поглядом, навіть без дотику.

Увечері він подзвонив.

Його голос був трохи захриплим, ніби він говорив після довгої тиші.

— Привіт, — сказав просто.

— Привіт.

— Ти чого така тиха?