Де закінчується місто

Місто зустріло їх звуками, запахами, рухом.

Після кількох днів у тиші воно здавалося надто гучним, але водночас знайомим — як пісня, яку давно не чув, але все одно пам’ятаєш кожну ноту.

Лея тримала Марка за руку, коли вони йшли вулицею, і вперше не боялася бути поміченою. Не тому, що світ став м’якшим, а тому, що їй стало байдуже, що він думає.

Марко мовчав. Його погляд ковзав по знайомих будинках, обличчях, що проходили повз. Відчувалося, що він у думках далеко, але Лея не питала. Вона вже знала — деякі тиші не варто порушувати.

— Ходімо не додому, — сказала вона зненацька.

— Куди?

— Туди, де закінчується місто.

Він усміхнувся, ніби вперше за день.

— Ти маєш на увазі пагорб?

— Саме його. Пам’ятаєш, ми тоді так і не доїхали?

— Ти була сердита.

— Бо ти мовчав.

— Бо боявся.

— А тепер?

— А тепер боюся тільки втратити тебе.

Вона стиснула його руку.

— То не втрачай.

Пагорб зустрів їх тихо. Трава була волога після нічного дощу, а повітря пахло землею й весною.

Вони сіли на самий край, звідки видно все місто: вогні, що поволі спалахували, річку, що тягнулася, мов жила.

— Знаєш, — сказала Лея, вдивляючись у горизонт, — я іноді думаю, що ми всі трохи схожі на це місто.

— У якому сенсі?

— Вдень ми всі шумимо, живемо, боремось. А коли настає вечір — залишається лише світло, яке ми встигли запалити.

Марко поглянув на неї.

— Ти й сама світло, — сказав він. — Іноді навіть занадто яскраве.

— Це тому, що ти довго жив у темряві.

Він посміхнувся, але в очах був сум.

— Я все ще вчуся дивитись просто на сонце, не заплющуючись.

Вона не відповіла, лише поклала голову йому на плече.

Місто шуміло десь унизу, а над ними — тиша, що нагадувала спокій.

Коли сонце почало ховатися, вони залишилися сидіти.

Марко заговорив першим:

— Я не сказав тобі головного.

— Кажи.

— Після того, як усе стало відомо… мені пропонували виїхати за кордон. Проєкт, нова команда. Все начебто ідеально.

Вона підняла голову.

— І?

— І я не знаю, що робити.

— Ти хочеш їхати?

Він замовк. Довго дивився на горизонт, потім відповів:

— Раніше я б навіть не вагався. Але тепер… тепер є ти.

— Це не аргумент, — сказала Лея тихо, але в голосі тремтіла ніжність. — Не можна залишатися тільки через когось.

— А якщо цей “хтось” — і є причина?

— Тоді треба запитати не “що я втрачу”, а “що я знайду”.

Вона встала, підійшла ближче до краю.

— Поглянь. Це все — твоє життя. Місто, робота, люди. Але якщо ти дивишся на все це й не відчуваєш радості, то, може, пора піти?

— А ти? — спитав він. — Якщо я поїду — ти залишишся?

Вона обернулася.

— Я більше не тікаю. Але й не тримаю. Якщо любов справжня — вона не розсипається від відстані.

Їхні погляди зустрілися. І в цьому погляді було все — страх, надія, сила, слабкість.

Марко зробив крок до неї, торкнувся обличчя долонею.

— Я не хочу, щоб ти була лише частиною мого життя. Я хочу, щоб ти була ним.

— Тоді зроби вибір не між мною і всім іншим. Зроби вибір для себе.

Вони мовчали довго.

Місто під ними мерехтіло, мов безліч зірок.

Коли Лея почала спускатися вниз, він наздогнав її.

— Ти знаєш, що я вирішу?

— Що?

— Я залишусь. Але не тому, що боюсь їхати. А тому, що хочу почати заново тут.

— Ти впевнений?

— Так. Я не хочу, щоб наша історія залишилась у пам’яті як щось незакінчене.

Вона усміхнулась, але в очах стояли сльози.

— Тоді давай почнемо.

Наступні тижні були дивними.

Вони обоє повернулися до роботи, але кожен день здавався трохи іншим.

Вона відчувала, як кроки на вулиці стали легшими, як кава знову пахне щастям.

Одного вечора Марко прийшов до неї неочікувано.

В руках тримав стару камеру.

— Що це?

— Те, що залишилося від мого минулого. Хочу, щоб ми почали фіксувати наше теперішнє.

Вони разом переглядали кадри: фото з кав’ярні, з поїздки, з річки.

Лея сміялась, коли бачила себе на знімках — розпатлану, усміхнену, справжню.

— Ти навіть не уявляєш, як я дивлюсь на тебе крізь об’єктив, — сказав Марко.

— І як?

— Як на людину, яку не хочу втратити навіть на мить.

Вона мовчки нахилилася й поцілувала його.

Без поспіху, але з тією щирістю, що не потребує слів.

Минув місяць. Весна переходила у літо.

Одного ранку Лея прокинулася від запаху кави — він знову стояв на кухні, у сорочці, розстебнутій на комірі.

— Кава?

— Кава, — підтвердив він. — Але не просто кава.

На столі стояло дві чашки і квитки.

— Що це?

— Маленька подорож. Не втеча — пригода.

Вона взяла один квиток.

— Море?

— Море.

— І коли ми вирушаємо?

— Сьогодні.

Вона засміялась.

— А робота?

— Зачекає. Любов не чекає.

Дорога знову була довгою, але цього разу — легкою.

Вони сміялися, співали, зупинялися на заправках, пили каву й фотографували все підряд.

Коли вони дісталися берега, сонце вже сідало.

Лея ступила босими ногами у воду.

— Пам’ятаєш, як колись ми стояли під дощем?

— Пам’ятаю.

— Тоді я не знала, чи ти повернешся.