Там, де починається тиша

Вітер з моря ніс запах солі й ранкової прохолоди.

Будинок стояв на відстані кількох хвилин від узбережжя — старий, з облущеними віконницями й дахом, який постукував, коли вітер торкався черепиці. Для когось він був би покинутим і непривітним, але для них це було місце, де можна дихати без страху.

Лєя прокинулася першою. Її тіло все ще пам’ятало теплоту його рук — слід ночі, де кохання не було втечею, а визнанням. Вона сиділа біля вікна, дивилася, як перші промені сонця торкаються води, і намагалася не думати про те, що цей ранок може бути останнім таким спокійним.

Коли Марко вийшов із кімнати, він був босий, з розтріпаним волоссям і очима, в яких світло й втома перепліталися, як дим і полум’я.

— Ти не спала, — сказав він.

— Не хотіла, — відповіла вона тихо. — Боялася, що прокинусь — і все зникне.

Він підійшов ближче, став позаду, торкнувся її плеча.

— Це не сон, Лєє.

— А якщо так — то нехай не закінчується.

Вона обернулася до нього, і він побачив у її очах усе: і біль, і ніжність, і бажання залишитися.

Їхні губи зустрілися не поспіхом, а з тою спокоєм, який народжується після бурі.

Цей дотик був не лише продовженням — він був підтвердженням: ми ще тут, ми ще дихаємо.

Дні минали повільно. Вони купували продукти на ринку у старої жінки, яка не питала зайвого. Ходили до моря, де Лєя малювала мушлі в блокноті, а Марко лагодив човен, який давно ніхто не спускав на воду.

Їм подобалося вдавати, що вони просто пара, що живе в маленькому прибережному містечку, де нікого не цікавить, хто ти був учора.

Та вечорами, коли тиша ставала надто гучною, Марко ловив себе на думці, що це не може тривати.

Він бачив, як Лєя іноді відводить погляд — у тих моментах, коли світ здавався надто добрим, щоб бути правдою.

— Ти думаєш, нас знайдуть? — спитала вона одного разу, коли вони сиділи на березі.

— Не знаю, — відповів він чесно. — Але якщо знайдуть — я не дозволю їм тебе забрати.

Вона подивилась йому просто у вічі.

— А якщо заберуть тебе?

Марко не відповів. Лише поклав руку на її талію, пригорнув до себе.

— Тоді знай, я повернуся. Навіть якщо доведеться пройти крізь усе, що між нами стоїть.

Ніч опустилася, як повільна хвиля.

Вони сиділи біля вогню. Лєя малювала його профіль — гострі лінії обличчя, спокійні очі, руки, що завжди здавалися сильнішими, ніж треба.

— Не рухайся, — усміхнулася вона. — Хочу тебе запам’ятати таким.

— Я нікуди не дінусь.

— У цьому світі ніхто не може обіцяти такого.

Вона поклала олівець, підійшла до нього.

Її пальці ковзнули по його щоці, вниз — до шиї, де відчувався пульс. Він нахилився до неї, і вогонь відбився в її очах, як маленький всесвіт.

Їхні рухи були повільні, невимушені. Вона розстібала його сорочку, не поспішаючи, ніби боялася, що цей дотик зруйнує крихкий спокій.

Він провів рукою по її волоссю, опустився нижче, до плечей, і відчув, як її тіло тремтить — не від страху, а від того, що довіра знову перемагає біль.

Коли вона нахилилася, щоб поцілувати його, світ звузився до подихів і серцебиття.

Вогонь потріскував поруч, а море за вікном шуміло, наче схвалювало їхнє безумство.

Наступного дня все здавалося майже нормальним. Вони снідали, сміялися, говорили про дурниці.

Лєя навіть почала планувати — як відкрити маленьку кав’ярню біля узбережжя.

— Назвемо її “Після кави”, — сказала вона, і в її голосі вперше прозвучала легкість. — Це буде наше місце. Без втеч, без страху. Просто життя.

Марко слухав і не міг сказати, що вірить у це. Але він хотів. Хотів настільки сильно, що майже повірив.

Він узяв її за руку, поцілував долоню.

— Якщо ти там будеш — я зможу назавжди забути все, що було до.

Її усмішка була відповіддю.

Вечір.

Море світилося вогниками човнів. Вітер ніс запах дощу, і небо готувалося розірватися грозою.

Марко стояв на терасі, коли почув шум позаду. Лєя підійшла, загорнувшись у його сорочку.

— Дощ буде, — сказала вона.

— Так. Але не сьогодні.

Він повернувся до неї, торкнувся обличчя, і вона заплющила очі.

Її губи знову знайшли його, м’яко, обережно.

У цих поцілунках не було пристрасті, яку треба було доводити — лише правда.

Вони стояли так довго, що не помітили, як навколо розпочалася гроза.

Блискавки розтинали небо, але вони не відпускали одне одного.

Дощ упав раптово, холодний, рішучий. І тоді Марко підняв її на руки, заніс до будинку.

Її волосся липло до шиї, сорочка стала прозорою, і коли він поклав її на ліжко, між ними не залишилось нічого, окрім дихання.

— Я люблю тебе, — прошепотіла вона.

— Я знаю. І саме це лякає мене більше за все.

Він нахилився, їхні губи знову з’єдналися — тепер у пориві, у спогадах, у свободі.

Вона обіймала його так, ніби хотіла запам’ятати кожен рух, кожен подих.

І коли за вікном блискавка освітила їхні тіла, світ на мить став зовсім чистим — без втеч, без минулого.

Після грози повітря стало важким і солоним.

Лєя заснула, сховавши обличчя на його грудях.

Марко ще довго не міг заплющити очі. Він слухав, як море б’ється об берег, і розумів: спокій — це не дар, це коротка передишка перед бурею.

Він обережно підвівся, узяв телефон, який досі був вимкнений.

Екран спалахнув, і перше, що він побачив — повідомлення:

“Ми знаємо, де ти. Не роби помилок.”