Після дотику

Ранок був дивно спокійним. Світ, ніби втомлений після нічного дощу, лежав у напівсвітлі, і лише дзвін чашок на кухні порушував цю тишу. Лея стояла біля вікна, тримаючи в руках чашку з кавою, і дивилася, як сонце пробивається крізь хмари. Кава остигала, але вона не відчувала холоду. Її тіло ще пам’ятало тепло Марка — дотики, які здавалися слідами, залишеними на шкірі назавжди.

Він вийшов із кімнати без сорочки, трохи розкуйовджений, із тим спокійним поглядом, у якому завжди ховалася щось більше, ніж просто впевненість.

— Ти знову загубилася в думках, — усміхнувся він, обіймаючи її ззаду.

— Не зовсім, — відповіла вона, не відриваючи погляду від вікна. — Просто не можу повірити, що все це справді сталося.

— І я теж, — тихо сказав він. — Але якщо це сон, я не хочу прокидатися.

Вона повернула голову, і їхні погляди зустрілися. В цій короткій паузі було все — ніжність, вдячність, і ледь помітна тінь страху. Бо обидва знали: реальність рідко дозволяє щастю залишатися надовго.

Він провів пальцем по її зап’ястку, торкнувся губами плеча.

— У тебе руки тремтять.

— Бо я не знаю, що буде далі, — зізналася вона. — Учора все було просто: тільки ми двоє, і світ ніби зник. А сьогодні… сьогодні він знову тут.

Марко мовчки взяв у неї чашку, поставив на стіл і обійняв міцніше.

— Дозволь мені хоча б сьогодні зробити так, щоб він не заважав.

Вона усміхнулася, але її очі лишалися серйозними.

— А якщо завтра він забере тебе в мене?

Він не відповів одразу. Здавалося, шукає слова, яких просто не існує. Потім сказав:

— Тоді я сам повернуся. Навіть якщо доведеться зламати двері між нами.

Її серце здригнулося. Вона знала, що він не говорить просто так. У його голосі було щось, що відлунювало правдою — щось, що не обіцяє спокою, але гарантує присутність.

День минув повільно. Вони разом готували сніданок, сміялися, сперечалися, хто вміє краще нарізати апельсини, слухали старий вініл, який шипів так, ніби сам пам’ятав їхню історію. Все це було надто звичайним, але саме тому — справжнім.

І все ж під цією простотою ховалося напруження. Марко кілька разів перевіряв телефон, а коли він дзвонив, виходив у коридор. Лея бачила, як його погляд темнів, і серце стискалося. Вона не питала, хоча всередині все кричало.

Коли він повернувся востаннє, у його очах було щось нове — ніби він щойно дізнався щось, що не хотів знати.

— Ти знову щось приховуєш, — сказала вона спокійно.

— Не зараз, — відповів він, уникаючи погляду. — Просто не зараз.

— Ти так казав і раніше. І потім зник на тиждень.

Він підняв очі, повільно підійшов і взяв її за обличчя.

— Лея, я не піду. Але є речі, які можуть зробити мені боляче — і тобі теж.

— Мені вже боляче, коли ти мовчиш.

Вона відвернулася, але він обійняв її ззаду, не давши втекти. Його руки ковзнули вниз, і цей дотик був не просто жестом пристрасті — це була спроба утримати, зберегти те, що вислизає.

Її тіло відповіло на цей дотик так, ніби саме шкіра знала, що робити. Її подих став частішим, але не від страху. Вона повернулася до нього, і все навколо знову зникло. Лише вони, дихання, погляди, рухи, що перепліталися, як у танці, де немає глядачів, тільки вогонь, що горить між двома серцями.

Після цього довгого поцілунку вона сказала пошепки:

— Якщо хочеш мене захистити — не зникай. Просто дозволь мені бути поруч, навіть якщо все стане складно.

— Добре, — прошепотів він. — Але пообіцяй мені одне: якщо колись доведеться тікати, ти не залишиш мене самого.

— Я не вмію йти, коли люблю.

Він усміхнувся, але в цій усмішці була тінь.

— Тоді нам обом доведеться навчитися жити в небезпеці.

Вона не відповіла. Просто взяла його за руку й поклала собі на серце.

— Я вже живу в ній, — сказала. — Відтоді, як тебе зустріла.

Він обійняв її міцніше, ніж будь-коли. І в цьому обіймі було все: страх, надія, бажання, віра.

Бо кохання — це не про легкість. Це про вибір залишитися навіть тоді, коли все може впасти.

Вечір спустився тихо, ніби боявся порушити їхній крихкий спокій. На вулиці починався дощ — дрібний, м’який, той, що пахне пилом і теплом. Лея сиділа біля вікна, закутавшись у його сорочку. Вона не знала, чому саме цю річ вибрала — можливо, тому, що в ній усе нагадувало про нього: запах шкіри, м’якість рухів, навіть той ледь відчутний дим від сигарет, які він палив тільки тоді, коли думав занадто багато.

Марко мовчки стояв позаду. Він дивився на неї, і в цьому погляді було все: ніжність, сумнів, страх і бажання. Він хотів підійти, але не рухався. Його ніби щось тримало на місці — невидимий ланцюг між минулим і тим, що ще не сталося.

— Ти не можеш просто мовчати, — нарешті сказала Лея, не обертаючись. — Це не тиша, Марко. Це як між ударами серця — коли здається, що наступного може вже не бути.

Він повільно підійшов, опустився на коліна поруч і поклав долоню на її коліно.

— Я не хочу, щоб ти страждала через те, чого ще не розумієш.

— Тоді поясни.

Він вдихнув глибоко.

— Є люди, яким не сподобалося, що я залишив те, що було. І вони не пробачать цього.

— Але ж ти не зробив нічого поганого.

— Для них — зробив. Для них я зрадив. І якщо вони дізнаються, що я з тобою…

Вона нарешті глянула йому в очі.

— То вони дізнаються. І що тоді?

Марко засміявся тихо, гірко.

— Ти не розумієш, Лєє. Вони не просто забирають. Вони стирають. Людей, спогади, сліди.