Крихкість тиші

Після тієї ночі дах став для них символом — місцем, де вони залишили свої страхи й зняли з себе всі маски. Але вже наступного дня світ почав вимагати від них повернення до реальності.

Лея прокинулася в обіймах Марка. Його рука лежала на її талії, дихання було рівним і спокійним. Вона ще кілька хвилин лежала нерухомо, вдихаючи його запах, відчуваючи тепло його шкіри, і намагалася втримати цю мить у пам’яті, ніби боялася, що вона вислизне.

Але телефон на тумбочці нагадував про себе короткими вібраціями. Вона обережно потягнулася, щоб поглянути. Повідомлення. Одне, друге, третє… Усі від подруги, яка явно щось знала або принаймні підозрювала.

«Леє, ти де? Тебе не було вдома цілу ніч.»

«Ти ж не… з ним?»

«Подзвони мені. Це важливо.»

Серце Леї закалатало. Вона різко вимкнула звук і поклала телефон обличчям вниз. Але всередині вже розгоралася тривога.

Марко відкрив очі, побачив її вираз і тихо запитав:

— Що трапилося?

— Нічого… — відповіла вона занадто швидко. — Просто… повідомлення.

Він провів пальцями по її щоці.

— Ти знаєш, що можеш довіряти мені?

Вона кивнула, але мовчала. Бо що вона могла сказати? Що хтось уже почав здогадуватися? Що їхня таємниця тріщить по швах?

Марко не наполягав. Він тільки поцілував її в чоло, змусивши знову відчути ту спокійну впевненість, яку міг дати лише він.

Весь день вони провели разом. І навіть у звичайних речах — у каві, яку він заварив для неї; у тому, як вони сміялися, дивлячись дурнуватий серіал; у тому, як він поправляв їй волосся, коли воно спадало на очі, — було більше близькості, ніж у сотнях поцілунків.

Та напруга все одно не відпускала. Лея відчувала її постійно — десь у глибині, як тінь, що йде за тобою й не дає забутися.

Увечері вони знову піднялися на дах. Сиділи мовчки, дивилися на вогні міста, і Лея нарешті наважилася:

— Марко… а якщо хтось дізнається?

Він відповів майже одразу, не відводячи погляду від неба:

— Тоді ми будемо разом і з цим теж.

— А якщо я не зможу витримати тиску?

Він повернувся до неї, взяв її руки у свої.

— Я допоможу тобі витримати.

Ця простота його слів обеззброювала. Вона хотіла вірити, що все справді так. Але десь у серці жеврів сумнів: чи достатньо цього, аби зупинити все, що може обрушитися на них?

Наступного дня підтвердилися її страхи.

Вона тільки вийшла з дому, як побачила знайому постать. Подруга стояла біля під’їзду, схрестивши руки на грудях. Її погляд був прямий і суворий.

— Лея, — сказала вона, навіть не привітавшись, — ми маємо поговорити.

У Леї пересохло в роті.

— Про що?

— Не прикидайся. Я бачила тебе вчора. Ти була з ним.

Вона відчула, як земля йде з-під ніг.

— Це… не те, що ти думаєш, — ледве прошепотіла.

— А що я маю думати? — подруга зробила крок ближче. — Лея, він дорослий чоловік, він небезпечний для твоєї репутації, для твого життя. Ти ж розумієш, чим це закінчиться?

У цей момент Марко вийшов із під’їзду. Їхні очі зустрілися. І Лея зрозуміла: тепер таємниці не залишилося.

Вдома вона не могла знайти собі місця. Ходила колами по кімнаті, стискала руки. Марко сидів на дивані й мовчки спостерігав. Нарешті він підвівся, підійшов і обійняв її ззаду.

— Ти не одна, — сказав він тихо. — І ніколи не будеш одна.

Вона стиснула його руки.

— Але якщо всі підуть проти нас?

Він повернув її до себе обличчям. Його очі палали тією рішучістю, яку вона так любила й водночас боялася.

— Тоді ми підемо проти всіх.

Вона вдихнула на повні груди й знала: він готовий боротися. Але чи готова вона?

Її відповідь була в тому, як вона знову притулилася до нього, як їхні губи зустрілися, як тіла знайшли одне одного. Це була не просто пристрасть — це був відчай, сплетений із коханням. Наче кожен дотик міг стати останнім.

Вони зливалися в поцілунках, у подихах, у мовчанні. І чим більше вони торкалися одне одного, тим сильніше відчували: їхнє кохання вже не можна зупинити. Воно стало чимось більшим, ніж просто бажанням. Це була боротьба.

Але в кутку душі Лея знала: боротьба тільки починається

Подруга стояла мовчки, але її погляд був важчий за будь-які слова. Лея відчула, ніби все місто враз завмерло, аби стати свідком цієї сцени. Серце билося так сильно, що віддавало у вуха. Марко зробив крок уперед — і цей рух був таким простим, але водночас викликом. Він не збирався ховатися.

— Привіт, — сказав він рівним тоном, наче нічого незвичного не відбувалося. — Ти, мабуть, подруга Леї?

Дівчина зиркнула на нього з недовірою й холодом.

— Я більше, ніж подруга, — відповіла вона, майже шиплячи. — Я та, хто бачить, як ти псуєш їй життя.

Лея відчула, як усередині все стискається.

— Прошу тебе… — її голос тремтів. — Не кажи так.

— А як? — подруга різко повернулася до неї. — Лея, він старший, він грається з тобою. Ти думаєш, це справжнє кохання?

Марко зробив ще один крок. Його постать видавалася непохитною. Він не відповів різко — лише дивився їй прямо в очі.

— Я не граюся з нею. І ніколи не грався.

Подруга розсміялася — коротко, гірко, так, ніби хотіла розвіяти цю атмосферу.

— Ти думаєш, я повірю?

Лея більше не могла мовчати. Вона відчула, що цей момент або зламає її, або зробить сильнішою.