Дихання між словами

Вікно було прочинене, і світанкове повітря розливалося кімнатою, приносячи запах свіжості й міста, що тільки-но прокидалося. Лея лежала поруч із Марком, спостерігаючи, як промінь сонця ковзає його щокою, і не могла відвести погляду. У ньому було все, що вона шукала: спокій і вогонь водночас. Його рука все ще міцно тримала її талію, наче він боявся, що вона зникне, якщо відпустити.

Вона тихо торкнулася його пальців, переплела їх зі своїми й притиснула до серця. Усередині було тривожно і солодко водночас: у їхній історії настав момент, коли кожен рух мав значення. Вони вже не могли зробити вигляд, що нічого не сталося.

Марко прокинувся від її дотику й відразу усміхнувся. Він піднявся на лікоть і схилився над нею, вдивляючись у її обличчя так уважно, ніби хотів запам’ятати кожну рису.

— Як ти себе почуваєш? — запитав він.

— Наче вперше живу, — прошепотіла Лея.

Він нахилився й поцілував її. Спершу легко, ніжно, але вона відповіла так відверто, що їхній ранок розпочався знову в сплетінні дотиків і подихів. Цього разу в їхній близькості не було поспіху — лише повільна впевненість, що вони належать одне одному. Її тіло розкривалося в його руках, а він не поспішав, наче кожна секунда мала безцінну вагу.

Вони кохалися довго, мов у танці, де кожен рух народжував новий. І коли нарешті їхні подихи вирівнялися, Лея відчула: це було не просто бажання. Це було щось глибше, ніж вона будь-коли знала.

Вони довго мовчали. Лежали поруч, обійнявшись, і слухали, як за вікном шумить світ. Здавалося, все залишилося поза ними, а тут — у цій маленькій кімнаті — існувало їхнє окреме всесвітнє «ми».

— Знаєш, — озвався Марко після довгої тиші, — я боюся тільки одного: що реальність прийде й забере тебе в мене.

— А я боюся, що сама втечу, — зізналася вона, заплющивши очі. — Бо все надто сильне. Наче я не витримаю цієї глибини.

Він підняв її обличчя, змусивши дивитися на себе.

— Ми витримаємо. Разом.

Його слова прозвучали як клятва.

Вони знову замовкли, але тепер у тиші було спокійніше. Марко піднявся, приготував каву, і вони сіли на підлозі біля ліжка, тримаючи горнята й дивлячись у вікно. Здавалося, ніби так можна сидіти вічно.

Та світ не збирався чекати. Телефон Леї завібрував на тумбочці. Вона спершу не хотіла відповідати, але, побачивши ім’я, завмерла.

— Хто це? — спитав Марко.

Вона ковтнула повітря.

— Мама.

Її серце калатало так, ніби зараз усе розкриється. Вона підняла слухавку, і знайомий голос одразу наповнив кімнату.

— Лей, ти де? Ми хвилювалися. Чому не відповідала?

Лея заплющила очі. Вона відчувала на собі погляд Марка, його руку, яка ледь торкалася її коліна, підтримуючи.

— Все добре, мам. Я… я була зайнята, — прошепотіла вона.

— З ким? — різко пролунало у відповідь.

Лея зам’ялася. У горлі пересохло. Вона відчула, як страх стискає груди.

— З подругою, — сказала вона, і ці слова болем упали між нею і Марком.

Він нічого не сказав. Лише відвів очі у вікно. І цей рух різонув її сильніше, ніж будь-які слова.

Після дзвінка між ними повисла тиша. Лея намагалася щось сказати, але Марко випередив її.

— Ти не готова, — тихо промовив він. — І я розумію.

Вона схопила його руку.

— Ні. Я просто… Я боюся.

Він подивився на неї довго, і його погляд був водночас ніжним і болючим.

— Тоді дозволь мені бути твоєю сміливістю.

Лея не витримала й заплакала. Він обійняв її, пригорнув так міцно, що вона відчула: можливо, справді можна довірити йому навіть свої страхи.

Увечері вони вийшли на дах його будинку. Місто мерехтіло вогнями, а над ними розкривалося зоряне небо. Вона сиділа в нього на колінах, а він гладив її волосся.

— Якби можна було зупинити час, я зупинив би його тут, — прошепотів він.

Вона торкнулася його губ пальцями.

— Не треба зупиняти. Ми будемо йти далі. Разом.

Їхні губи знову злилися в поцілунку, і цього разу вона знала: більше не сховається. Марко був її вибором. Її світом. Її сміливістю.

Марко дивився на неї так, ніби намагався прочитати не лише слова, а й саму суть. Його руки ковзнули її спиною, зупинилися на талії, і Лея відчула, як усередині неї все тремтить від цього простого дотику. Місто шуміло внизу: автомобілі, голоси, музика з барів. Але все це здавалось далеким, відокремленим прозорою стіною. Вони були на даху — на своєму маленькому острові, де не існувало ні правил, ні заборон.

Вона підняла голову й подивилася в небо. Зорі горіли яскраво, немов хтось розсипав їх спеціально для того, щоб підтвердити: у світі ще є краса.

— Бачиш ту найяскравішу? — запитав Марко, притискаючи її до себе ще ближче.

Вона кивнула.

— Так.

— Якщо колись загубишся — дивись на неї. І знай: де б я не був, я дивлюся на те саме світло.

Сльози защипали їй очі. Вона схилилася до нього й поцілувала його так, ніби хотіла передати йому всю вдячність, весь страх і всю любов водночас.

Його руки обіймали її так, що вона відчула: він не відпустить її, навіть якщо весь світ стане проти. Поцілунок заглибився, став голоднішим, і Лея здригнулася від хвилі, яка прокотилася тілом. Вона вже не могла відрізнити — це її бажання чи його подих, що розливався по її шкірі.

— Марко… — прошепотіла вона, стискаючи його сорочку.

— Я тут, — відповів він коротко, але так, що в її тілі відгукнулася впевненість.