Там, де немає вороття

Лея прокинулася раніше за Марка. Тонкі смуги ранкового світла пробивалися крізь жалюзі, малюючи на стелі дивні візерунки. Її тіло ще пам’ятало кожен його дотик, кожен шепіт ночі, їхнє тремтіння й гаряче переплетення. Вона лежала нерухомо, намагаючись розібратися у власних відчуттях. Серце калатало не від страху, а від усвідомлення: тепер вони перейшли межу, за якою більше не існує повернення.

Вона повернула голову й глянула на Марка. Він спав спокійно, на обличчі застигла легка усмішка, ніби йому снилося щось добре. Його рука мимоволі лежала на її талії, тримаючи її навіть уві сні. Лея обережно торкнулася пальцями його плеча, ковзнула по лінії руки й завмерла. Це був не сон. Він був поруч, справжній, теплий. Її.

Вона усміхнулася й заплющила очі, вдихаючи запах його шкіри. Але разом із ніжністю прийшов і страх: що буде далі? Чи вистачить їм обом сміливості протистояти світові, який навряд чи прийме їхню історію?

Марко поворухнувся й відкрив очі. Його погляд упав на неї, і він відразу усміхнувся, так, як усміхаються лише тим, кого справді хочуть бачити біля себе кожного ранку.

— Доброго ранку, — тихо сказав він, голос ще хрипкий від сну.

— Доброго, — відповіла вона й схилилася, щоб легко поцілувати його щоку.

Він утримав її біля себе, притискаючи до грудей. Її волосся торкалося його шкіри, і від цього найпростішого руху він відчув, як у ньому розливається тепло. Їхня близькість була іншою, ніж учора: повільною, ніжною, але не менш справжньою.

— Лей, — промовив він серйозно, вдивляючись у її очі. — Ти розумієш, що після вчорашнього все змінилося?

Вона кивнула, не відводячи погляду.

— Я знаю.

І цього було достатньо.

Вони вирішили залишитися вдома. Перші кілька годин пройшли в дивовижній тиші. Лея сиділа на кухні, розглядаючи, як він готує каву, наче це була найбільша магія у світі. Його рухи були впевненими, звичними, але вона ловила в них щось нове: у кожному жесті було відчуття дому.

— Ніколи не думала, що чоловік, який уміє варити каву, може виглядати настільки… привабливо, — пожартувала вона.

Марко озирнувся й підняв брови.

— Тільки кава? А вчорашня ніч?

Вона засміялася й кинула в нього подушку зі стільця. Її сміх лунав легко, і він відчув, як цей звук розчиняє в ньому всі сумніви.

Вони пили каву повільно, ніби смакували не напій, а сам момент. Потім Лея дістала з холодильника щось на сніданок, і вони разом приготували омлет, постійно сміючись і сперечаючись, хто буде мити тарілки.

Їхній ранок був простим, але саме ця простота й вражала: поруч була людина, з якою хотілося ділити навіть найбуденніші речі.

Опівдні вони вийшли на вулицю. Місто шуміло, кудись поспішало, але їм було байдуже. Вони йшли повільно, тримаючись за руки, ніби протиставляючи себе всьому світу.

На площі грали вуличні музиканти. Марко потягнув Лею ближче. Вона всміхнулася, і він обійняв її, закружляв серед натовпу. Їхні рухи були незграбними, але вони сміялися, і саме цей сміх перетворив звичайний день на щось особливе.

— Люди дивляться, — прошепотіла Лея, коли він нахилився ближче.

— Нехай дивляться. Може, й повірять у кохання, — відповів він і поцілував її просто посеред площі.

Цей поцілунок був легким, але в ньому було стільки правди, що навіть перехожі зупинялися й дивилися на них із посмішкою.

Увечері вони повернулися до квартири. Лея сиділа біля вікна, розчісуючи волосся. Її відображення у склі здавалося іншою нею — тією, що більше не боїться.

Марко підійшов ззаду й торкнувся її плеча. Вона здригнулася, але не від несподіванки — від того, наскільки цей дотик був бажаним.

— Знаєш, — прошепотів він, — я ніколи не думав, що зможу відчувати себе настільки спокійно й водночас настільки живим.

Вона повернулася до нього й побачила в його очах той самий вогонь, який палав у ній. І тоді всі слова стали зайвими.

Їхня близькість цієї ночі була зовсім іншою. Повільною, як довга подорож, де кожен крок важливий. Вони вчилися одне одного — не лише тіла, а й дихання, ритму серця, рухів.

Він торкався її так, ніби боявся зламати, але водночас у кожному дотику відчувалася пристрасть, що горіла всередині. Вона відповідала з тією відвертістю, яку могла подарувати лише людині, котрій довіряє без залишку.

Їхні подихи зливалися, а час розтягувався, втрачаючи значення. Вони були тільки тут і тільки зараз — двоє, які не приховують ні бажання, ні ніжності.

Коли вони нарешті завмерли в обіймах, Лея тихо прошепотіла:

— Марко… Я боюся.

Він пригорнув її ще міцніше.

— Я теж. Але якщо поруч ти — я готовий.

Вони лежали довго, розмовляючи пошепки. Вона розповідала йому про свої дитячі сни — як уявляла, що колись поїде до моря й сидітиме на березі, слухаючи хвилі. Він розповів про свої поразки й те, як боявся бути самотнім до кінця.

— А зараз? — запитала вона.

— Зараз я боюся тільки одного — втратити тебе, — зізнався він.

Вона торкнулася його щоки й поцілувала. Її сльози змішалися з його усмішкою.

Коли за вікном уже світало, вони все ще лежали поруч, обійнявшись. Тиша була настільки глибокою, що можна було почути, як б’ються їхні серця.

Лея зрозуміла: все, що було до цього, — лише дорога. Справжнє почалося зараз. І як би страшно не було, вона більше не хотіла відступати.

Вона притиснулася до нього ще сильніше, і Марко прошепотів: