Межа, якої більше немає

Ніч опустилася на місто так тихо, що здавалося — навіть вітер боявся збурити їхню тишу. Лея сиділа поруч із Марком у його кімнаті, освітленій лише теплим сяйвом лампи. Світло падало на його обличчя, підкреслюючи різкі лінії щелепи, і від цього серце дівчини билося швидше. Їй хотілося вдивлятися в нього вічно, боячись кліпнути, щоб не втратити мить.

Вони довго мовчали. Мовчання було не порожнім — у ньому бриніло все, що не наважувалися сказати словами. Лея відчувала, як кожна секунда наближає їх до чогось неминучого. Вона згадала, як нещодавно все могло зруйнуватися: сумніви, страхи, чужі голоси, що відтягували її від нього. Але зараз вони залишилися наодинці. І ніщо не мало влади над ними.

Марко повільно простягнув руку і торкнувся її пальців. Легко, ніби боявся налякати. І все ж цей простий дотик змусив її тіло здригнутися.

— Лєє… — його голос був тихим, майже хрипким. — Я більше не можу тримати це в собі.

Вона підняла на нього погляд. Її очі світилися довірою й водночас тривогою, ніби вона знала: після цього нічого не буде, як раніше.

— Не тримай, — відповіла вона ледь чутно.

Цих слів вистачило. Він обхопив її руку міцніше, притягнув ближче, і їхні губи зустрілися. Поцілунок був спершу обережним, немов випробуванням, але вже за кілька секунд у ньому прорвалася пристрасть, що довго жила в тіні. Лея відчула, як світ навколо розчинився: лишилися тільки вони двоє, їхні подихи, їхні серця.

Його руки ковзнули по її спині, змушуючи тремтіти від кожного дотику. Вона не відштовхнула, не зупинила, навпаки — її пальці торкалися його шиї, волосся, обличчя, ніби вона прагнула запам’ятати його до найменших деталей.

— Я боявся, що втратю тебе, — прошепотів Марко, коли їхні губи на мить розійшлися.

— І я, — відповіла вона, і її голос зламався від емоцій. — Але більше не хочу боятися.

Їхні тіла опинилися ще ближче. Він відчував її тепло крізь тонку тканину сукні, а вона — силу його рук, які тримали так ніжно, ніби вона була найдорожчим у світі скарбом. Поцілунки ставали глибшими, дотики — сміливішими. Лея знала: це не просто потяг. Це було злиття двох душ, що занадто довго тікали одна від одної.

Вона заплющила очі, відчуваючи, як хвиля чуттєвості накриває її з головою. Її подих став уривчастим, серце билося так сильно, що, здавалося, воно ось-ось вирветься назовні. І водночас у цьому було щось надзвичайно ніжне — його поцілунки на шиї, його пальці, що обережно ковзали по її руці, його шепіт, у якому звучало більше любові, ніж у будь-яких визнаннях.

— Лєє, — він вимовляв її ім’я так, ніби воно було молитвою. — Я більше не відпущу тебе.

Вона всміхнулася крізь сльози, які непомітно виступили на очах. — І не потрібно.

Вони опинилися на межі, яку так довго не наважувалися перейти. Але тепер ця межа зникла. Тепер був тільки вибір — довіритися чи зупинитися. І обоє знали: зупинки вже не буде.

Марко нахилився, вкривши її обличчя низкою ніжних поцілунків. Лея відчула, як її тіло піддається, як кожна клітина прагне бути ближче до нього. Вона більше не ховала своїх бажань, не відступала — вона відповіла йому тією ж пристрастю. Їхні руки блукали одне по одному, стираючи кордони між «я» і «ти».

Здавалося, час зупинився. За вікном могло відбутися що завгодно: світ обернутися догори дригом, стихії зійти з небес. Але тут, у цій кімнаті, існувала лише правда двох сердець. І ця правда була незаперечною: вони належали одне одному.

Він відсунув пасмо волосся з її обличчя, вдивляючись у неї так уважно, ніби хотів прочитати найпотаємніші думки.

— Ти моя, — прошепотів він.

— Завжди, — відповіла вона без вагань.

Поцілунок, що з’єднав їх знову, був глибоким і невідворотним. Він був вироком і порятунком водночас. У ньому було все: біль минулих страхів, жагуче сьогодення й обіцянка майбутнього.

І в ту мить Лея зрозуміла: вони перейшли межу, якої більше не існує.

Їхні серця билися так гучно, що тиша кімнати здавалася наповненою цим ритмом. Лея відчувала, як її тіло тане під його дотиками, а душа розкривається, наче весняна квітка під теплими променями сонця. У цьому не було поспіху — лише невідворотність. Вона знала: саме цього моменту чекала так довго, навіть тоді, коли намагалася собі збрехати.

Її руки зупинилися на його грудях, відчуваючи, як швидко б’ється серце. Марко взяв її долоню, приклав до своїх уст і поцілував. Простий жест, але він змусив її здригнутися сильніше, ніж будь-яке зізнання. Це був знак: він не прагнув лише близькості тіла, він хотів усю її — з її страхами, сумнівами, минулим.

— Я боялася… що це зруйнує мене, — прошепотіла Лея, дивлячись йому прямо в очі.

— А я боявся, що без цього зруйнуюсь я, — відповів він так тихо, ніби боявся, що слова злякають правду.

Їхні губи знову зустрілися, і цього разу поцілунок був повільним, розтягнутим, мов би кожен з них прагнув закарбувати смак іншого на все життя. Його руки спустилися до її талії, тримаючи так ніжно, ніби вона була зроблена з найтоншого скла. І водночас у цьому дотику відчувалася сила — сила бажання й рішучості більше не відступати.

Вона поклала голову йому на плече, вдихаючи знайомий запах — щось змішане з кавою, теплом і ноткою його власної шкіри. Їй хотілося залишитися так назавжди, у цьому відчутті захищеності й пристрасті. Але хвиля почуттів знову накрила їх.

Марко обережно підняв її обличчя за підборіддя, змусивши подивитися прямо в його очі. Вони були сповнені вогню, який Лея бачила й раніше, але тепер він палав ще сильніше.

— Скажи мені, що ти тут — зі мною, до кінця, — попросив він, майже наказав, але в його голосі бриніла вразливість.