Там, де серце не мовчить

Лея довго не могла заснути тієї ночі. Коли вона заплющувала очі, перед нею знову й знову виникав Марко — його погляд, його голос, тепло його рук. Вона ніби ще відчувала, як він торкався її пальців, як нахилявся ближче, але не переходив межу, залишаючи простір для її вибору. Ця делікатність тільки сильніше розпалювала вогонь усередині неї.

Наступного ранку вони зустрілися майже випадково — хоча обидва знали, що це зовсім не випадковість. У кав’ярні, де Лея звично брала свій латте, він уже сидів біля вікна, схилившись над книгою. Його присутність одразу змінила повітря навколо — наче простір сам став щільніший, глибший, тепліший.

— Ти прийшов раніше, — усміхнулася вона, сідаючи поруч.

— Можливо, я прийшов тільки заради тебе, — відповів він майже пошепки, але цього вистачило, щоб серце Лєї збилося з ритму.

Вони довго говорили — про дрібниці, про мрії, про те, як складно іноді зізнатися навіть собі у власних почуттях. Лея ловила себе на тому, що слухає його голос так, ніби музика грає лише для неї. Кожне його слово торкалося її глибше, ніж вона хотіла собі дозволити.

Коли кав’ярня почала потроху порожніти, Марко запропонував вийти на свіже повітря. Вони йшли вузькими вуличками, мов двоє, хто шукає прихистку у тиші міста. Весна вже встигла вдихнути життя в дерева — молоде листя тремтіло від легкого вітерцю, а у повітрі витав запах бузку.

— Знаєш, Лєє, я боюся, — раптом зізнався Марко.

— Чого? — вона подивилася на нього з несподіваним тривожним теплом.

— Що колись цей момент закінчиться. Що я прокинуся й зрозумію: ти лише сон.

Вона спинилася. В його очах була правда, така відкрита й беззахисна, що Лея сама відчула, як щось усередині неї ламається. Вона зробила крок ближче й поклала долоню на його щоку.

— Я реальна, Марко. Я тут.

Він схопив її руку, ніби боявся відпустити, і ніжно поцілував пальці. Його губи були теплі, обережні, але в цій обережності ховалося стільки пристрасті, що у Лєї перехопило подих. Вона відчула, як тремтіння проходить крізь усе тіло.

Їхні кроки привели їх у маленький парк, де майже не було людей. На лавці, схованій у тіні каштанів, вони сіли поруч. Марко нахилився ближче, так, що Лея могла чути, як швидко б’ється його серце.

— Лєє… я більше не можу тримати це в собі. Ти — мій світ. І хай що буде, я не відпущу тебе.

Її губи тремтіли, коли вона прошепотіла:

— Не відпускай.

Він поцілував її — тепер глибше, сміливіше. Її тіло відгукнулося миттєво, наче чекало цього. Його рука ковзнула до її талії, інша торкнулася волосся, й Лея відчула, що зникає в ньому цілком. Кожен дотик був водночас ніжним і гострим, кожна секунда — нескінченною.

Вона не протестувала. Навпаки — її руки самі обійняли його, вплітаючись у цей вихор. Їхні поцілунки ставали довшими, голоднішими, і світ навколо розчинявся у власному мовчанні.

Лея відчувала, як межа між страхом і бажанням стирається. І саме в цій точці, коли напруга досягла свого піку, вона зрозуміла: це не просто кохання. Це щось більше, сильніше за них обох. Це була стихія, перед якою неможливо встояти.

Вони сиділи, тісно притулившись одне до одного, й не помічали часу. Їхнє дихання змішувалося, їхні серця билися в унісон, і здавалось — нічого іншого не існує. Тільки ця мить. Тільки вони.

Але десь глибоко Лея знала: за цією миттю прийде щось інше. Щось, що випробує їхнє кохання. І від цього усвідомлення її обіймала ще сильніше, бо хотіла запам’ятати все — запах весни, тепло його рук, смак його поцілунків.

І хай завтра світ спробує їх роз’єднати — сьогодні вони належали лише одне одному.

Лея не помітила, як вечір поступово вкрав світло дня. Парк, де вони сиділи, занурювався у напівтемряву, а каштани, під якими вони ховалися, ставали схожими на мовчазних свідків їхньої таємної близькості. Вуличні ліхтарі світили тьмяно, створюючи золотаві острівці світла на асфальті.

— Нам, мабуть, час іти, — прошепотіла вона, але навіть сама не повірила у свої слова.

— Якщо ти хочеш, я відведу тебе, — відповів Марко, нахилившись так близько, що його подих обпік її вухо.

Вона відчула, як тіло реагує без її згоди: тремтінням, яке пробігло від плечей до самих кінчиків пальців. Їй хотілося залишитися. Хотілося, щоб він продовжив. І водночас — це лякало її більше, ніж будь-що.

Вони вийшли з парку, й Марко несподівано запропонував обійти довшою дорогою, аби ще трохи побути разом. Вулиці були тихі, тільки інколи проїжджали машини. Лея зупинилася біля старої кам’яниці з балконами, зарослими виноградом, і подивилася на нього.

— Чому ти не робиш крок уперед? — запитала вона раптом, сама здивувавшись власній відвертості.

Марко зупинився, його погляд потемнів, став глибоким і майже небезпечним.

— Бо боюся, що зруйную щось важливе. Боюся, що якщо дам волю почуттям, то більше не зможу зупинитися.

Його слова встромилися у її серце гостро, як ніж. Вона підійшла ближче, так, що їх розділяло лише кілька сантиметрів.

— А може, ми й не повинні зупинятися? — прошепотіла вона.

Їхні губи знову зустрілися. Цього разу поцілунок був не обережним, а пристрасним, спраглим. Марко обійняв її сильніше, пригорнув до себе, і вона відчула, як світ під ногами зникає.

Вони йшли далі, тримаючись за руки, не звертаючи уваги на людей, що траплялися назустріч. Врешті Марко зупинився перед дверима старого будинку.

— Тут недалеко моя квартира, — сказав він тихо. — Тільки якщо ти… якщо справді цього хочеш.

Лея подивилася йому у вічі. У цих очах не було примусу, лише відкрита пропозиція й обіцянка тепла. Вона кивнула.