Межа, яку неможливо стерти

Ніч видалася безсонною. Лея довго лежала на ліжку, прислухаючись до власного подиху, який зрадницьки виривався швидше, ніж звично. Вона відчувала його присутність навіть тут, у своїй кімнаті, хоча Марко давно пішов. Його запах залишився на подушці, на пальцях, на губах, що досі горіли після поцілунків.

Вона підвелася, загорнулася в плед і підійшла до вікна. Місто спало, лише кілька ліхтарів кидали світло на вулицю. І їй здавалося, що десь там, у тій тиші, він теж не спить. Що йому так само важко, що його серце калатає в тому ж ритмі.

Марко справді не спав. Він сидів на кухні, згорбившись над чашкою чорної кави, яку навіть не пробував пити. Йому було важко зосередитися, бо кожна думка вела до неї. Кожна мить нагадувала про її очі, які дивилися на нього так, ніби він був усім її світом.

Він не боявся почуттів. Він боявся їхньої сили. Того, що вона може зламати його захист, який він будував роками. Але водночас саме цього він і прагнув — щоб вона увійшла в нього настільки глибоко, що більше ніякі стіни не могли їх розділити.

Наступного дня вони зустрілися знову. Кав’ярня була наповнена ранковим шумом: дзвін чашок, шурхіт сторінок газет, тихі розмови. Але для Леї все це було лише тлом. Вона бачила тільки його — впевненого, зосередженого, але такого рідного.

Вона сіла за свій звичний столик. І в ту ж мить їхні погляди зустрілися. Вона відчула, як усередині знову спалахнуло. І зрозуміла: їй уже недостатньо сидіти й мовчки чекати. Їй хотілося більшого — відвертішого, глибшого.

Він підійшов із кавою, поставив горнятко перед нею. Його пальці ковзнули по її руці, наче випадково, але вони обидва знали — це не випадковість.

— Сьогодні ввечері… — почав він.

— Так, — перебила вона. І в її очах світилася рішучість.

Йому не треба було пояснень. Він зрозумів: вони обоє хочуть цього.

Вечір. Її кімната знову стала їхнім прихистком. Вона запалила маленьку лампу, що кидала тепле світло. На столі стояло горнятко з чаєм, але жоден із них навіть не торкнувся його. Бо їхні очі, їхні тіла, їхні серця вже горіли.

Він підійшов до неї й обережно торкнувся щоки. Його пальці тремтіли, але в цьому тремтінні було більше сили, ніж у будь-якій упевненості.

— Ти не уявляєш, як сильно я чекав цього, — прошепотів він.

— А я не уявляла, що взагалі можу так чекати, — відповіла вона.

Він нахилився й поцілував її. Спершу ніжно, повільно, ніби смакуючи кожну мить. Але вже за кілька секунд поцілунок став жадібнішим. Лея обхопила його за шию, її пальці ковзнули по його волоссю, і від цього він стиснув її ближче, ніби боявся відпустити.

Їхні подихи змішалися. Вона відчувала, як його серце б’ється під сорочкою, і це зводило її з розуму. Кожен дотик, кожне слово було ще одним кроком до тієї межі, яку вже неможливо було стерти.

Вони впали на диван. Його руки ковзали по її спині, по талії, залишаючи після себе сліди тепла. Вона тремтіла, але не від холоду — від того, що вперше дозволяла собі бути настільки відкритою.

— Ти прекрасна, — сказав він, дивлячись у її очі.

Вона усміхнулася крізь подих. — І все ж ти торкаєшся мене так, ніби я можу розсипатися.

— Бо ти для мене — найдорожче, що я маю, — відповів він і знову поцілував її.

Вона відчула, як її тіло відповідає йому без слів. І зрозуміла: тепер уже нема дороги назад.

Їхня ніч була довгою. Вони не поспішали. Кожен рух був повільним, ніби вони хотіли запам’ятати всі деталі: як вона стискає його руку, як він проводить пальцями по її плечах, як вони обоє тремтять від дотику.

Коли за вікном почало світати, Лея лежала в його обіймах, слухаючи, як рівно й тихо він дихає. І в цій тиші було все — ніжність, спокій, кохання.

Вона знала: попереду на них чекають труднощі, страхи, сумніви. Але зараз вона була впевнена тільки в одному: він — її. І вона вже ніколи цього не відпустить.

Ранок застав їх разом. Він глянув на неї, його усмішка була трохи втомленою, але щасливою.

— Ти — моя межа, Лєє, — сказав він. — І я ніколи не захочу її стерти.

Вона відповіла лише поцілунком. Бо слів було замало, щоб описати те, що відчувала.