Доторкнутися до тиші

Лея прокинулася ще до світанку. Їй здавалося, що вона просто не змогла заснути. У голові раз по раз виникали уривки вчорашнього вечора: запах мокрої бруківки, тремтіння його пальців, коли він торкався її руки, його голос, що звучав низько і впевнено, і — найголовніше — той поцілунок, який перевернув її світ.

Вона торкнулася губ, наче перевіряючи, чи справді це було, чи не вигадала. І відразу відчула, як серце шалено калатає. Ні, це не сон. Це — нова реальність, яку вже неможливо відмінити.

Лея сиділа на ліжку, обійнявши коліна. Вікно було прочинене, і в кімнату просочувався запах весняної сирості. Вона знала: попереду день, коли доведеться зустрітися з ним знову. І від цієї думки було водночас страшно і солодко.

Кав’ярня відкривалася о восьмій. Марко вже був там задовго до цього часу. Він стояв за барною стійкою, протирав склянки й намагався виглядати спокійним. Але всередині його розривало. Він не міг викинути з голови тієї миті, коли нарешті дозволив собі бути з нею справжнім. Коли торкнувся її губ, і світ зник.

Він не був людиною, яка легко відкривається. Його життя навчило його тримати дистанцію, не впускати нікого надто близько. Але тепер це було марно. Лея вже проникла в його серце. І він не хотів відпускати.

Двері відчинилися, і вона зайшла. Її погляд зустрівся з його, і в цю мить час знову зупинився. Наче все решта стало неважливим: ні аромати кави, ні дзеленчання чашок, ні голоси відвідувачів. Тільки вона.

— Доброго ранку, — сказала Лея, трохи несміливо.

— Доброго, — відповів він, і його голос зрадницьки знизився.

Вона сіла біля вікна. І він одразу приніс їй каву, навіть не питаючи, яку саме. Бо він уже знав: вона любить латте, з корицею.

— Дякую, — прошепотіла вона, беручи горнятко в руки. Її пальці мимоволі торкнулися його долоні. І від цього легкого дотику вона знову відчула той самий спалах усередині.

Вони мовчали. Але ця тиша не була порожньою. Вона була наповнена напругою, яка пульсувала між ними. Тиша, яку хотілося розірвати дотиком, словом, поцілунком.

— Учора… — почала Лея, але замовкла.

Він нахилився ближче. Його очі вбирали її так жадібно, ніби він боявся втратити навіть тінь цього погляду.

— Учора все було справжнім, — сказав він твердо. — І сьогодні я не відмовився б ні від секунди.

Вона опустила погляд, відчуваючи, як щоки спалахують. Це було надто відверто, надто глибоко. Але водночас — саме те, чого вона так прагнула.

Весь день пройшов для них у стані, коли кожен рух, кожне слово мало подвійне значення. Їй здавалося, що навіть коли він наливає комусь каву чи сміється з жартів колег, він все одно належить тільки їй. Його плечі, його усмішка, навіть його мовчання — усе тягнуло її ближче.

Увечері він сам провів її додому. Дорога була тихою, вечірні вулиці вже спорожніли. Ліхтарі відкидали золотаве світло на їхні обличчя. Вона йшла поряд і весь час відчувала, як поруч рухається його рука. Вона знала: достатньо одного кроку, щоб торкнутися.

Біля під’їзду вони зупинилися. Лея відчувала, як усередині наростає напруга. Це була вже не та невинна сором’язливість, що раніше. Це було бажання, яке виривалося назовні.

— Можна я залишусь на хвилину? — запитав він.

Вона мовчки кивнула.

У кімнаті було напівтемно, лише світло від лампи кидало теплий відблиск на стіни. Вона поставила чайник, але навіть цей жест був ніби механічним. Бо її свідомість була повністю зосереджена на ньому. На тому, як він стоїть, як дивиться, як тримає руки в кишенях, ніби намагається стримати себе.

Він підійшов ближче. Його погляд ковзнув по її обличчю, по шиї, по лінії ключиць. І вона відчула, як повітря в кімнаті стає густішим.

— Лєє, — його голос зірвався на шепіт. — Якщо я зараз торкнуся тебе, я вже не зможу зупинитися.

Її подих став важчим. Вона не могла відірвати від нього очей.

— І не треба, — прошепотіла вона.

Його губи знову знайшли її. Але цього разу поцілунок був іншим — не обережним, а голодним, відвертим. Вона притислася до нього всім тілом, і від цього доторку між ними пройшла хвиля, що змусила її тремтіти.

Вони рухалися повільно, ніби вчились один одного на дотик. Її руки ковзнули по його грудях, відчуваючи тепло під тканиною. Його пальці стискали її талію так, ніби він боявся, що вона розчиниться в повітрі.

Напруга росла з кожною секундою. Вона вже не могла думати ні про що інше, крім нього. Його дихання, його тепло, його присутність — це була нова залежність, від якої вона не хотіла звільнятися.

Коли вони нарешті зупинилися, обоє були задихані, але щасливі. Він тримав її обличчя в долонях і дивився так, ніби вона була єдиним світлом у його житті.

— Я боюся втратити тебе, — зізнався він.

— А я боюся не віддатися тобі повністю, — відповіла вона.

І ці слова стали для них ще однією обіцянкою: що попереду — лише більше, глибше, справжніше.

Цей вечір став точкою, після якої вже не було дороги назад. Вони відчували: тепер їхні серця й тіла належать одне одному. І навіть якщо весь світ зупиниться, їхнє кохання буде йти далі.