Тиша між двома

Вечір у місті розтягувався повільно, ніби сам час вирішив подарувати їм більше хвилин, більше можливостей залишитися наодинці. Лея йшла поряд із Марком, притримуючи в руках легкий весняний плащ. Повітря було напоєне запахом свіжої кави з невеличких кав’ярень, які ще не закрилися, і вологістю після денного дощу. Асфальт блищав від відбитого світла ліхтарів, і кожна крапля, що залишалася на бруківці, відбивала їхні постаті, роблячи їх трохи ближчими одне до одного.

— Ти втомилася? — тихо запитав Марко, дивлячись на неї так, ніби від його погляду можна було б розтанути.

— Ні, — усміхнулася вона. — Навпаки. Здається, я могла б іти ще годинами.

Вона не зізналася, що йде лише заради того, щоб не відпускати цей момент. Йти поруч із ним означало чути, як рівно й упевнено він дихає. Відчувати, як його плече іноді торкається її руки. І кожен такий дотик пульсував у ній довго після того, як зникав.

Вони звернули у маленький сквер, прихований від шумних вулиць. Там ще цвіли ранні тюльпани, а дерева тримали на гілках важкі краплини роси. Повітря було густим від аромату вологи й весняного цвіту. Лея вдихнула глибше й раптом відчула, що ці запахи змішалися з його присутністю. Вона вже не розрізняла, де закінчується вечір і де починається Марко.

— Тут тихо, — промовила вона, зупинившись.

— Так, — відповів він і зробив крок ближче. — Тут не треба ховатися від чужих поглядів.

Її серце шалено закалатало. Вона не знала, чи це справді слова, чи лише виправдання, щоб залишитися поруч. Його голос був теплий, трохи хриплуватий, і від того по спині пробігли легкі мурашки.

Лея відчула, як напруга між ними росте. Вона вже не могла назвати це випадковістю чи грою. Це була реальність, яка накривала її з головою, від якої не хотілося тікати. Навпаки — хотілося здатися їй повністю.

Він простягнув руку й торкнувся її пальців. Ледь-ледь. Так ніжно, ніби боявся, що вона відсмикне руку. Але вона не відвела долоню. Навпаки — відповіла, переплівши свої пальці з його. У цю мить повітря ніби згусло, стало важчим, але водночас легким, як сон.

— Лєє, — сказав він, дивлячись їй прямо в очі. — Я довго мовчав, але більше не можу. Ти для мене стала чимось набагато більшим, ніж випадкова зустріч у кав’ярні. Ти — те, чого я навіть не шукав, але знайшов.

Її горло перехопило. Вона відчула, як кожне його слово входить у неї, залишаючи теплий слід.

— А ти для мене… — прошепотіла вона, бо говорити голосно не вистачало сил. — Ти для мене ніби дім, якого я ніколи не мала.

Він зробив ще один крок ближче. Їхні тіні переплелися під світлом ліхтаря. І світ, здавалося, став лише фоном для них двох. Усе довкола зникло: автомобілі, перехожі, навіть годинник часу, що завжди поспішав. Залишилися тільки двоє — вони.

Марко торкнувся її щоки. Його пальці були теплі й сильні, але водночас ніжні, як пелюстка. Вона відчула, що тремтить. Це було не від страху, а від очікування.

— Дозволь мені, — сказав він, нахиляючись. — Бути тим, кого ти пускаєш ближче, ніж усіх інших.

Її губи розтулилися самі собою. І тоді все сталося. Його поцілунок був м’яким, уважним, але водночас наповненим силою, яку він більше не міг приховувати. Це був поцілунок людини, яка чекала, терпіла, стримувала себе, але нарешті дозволила собі відпустити.

Лея відповіла йому так само. Вона вчепилася в нього руками, торкнулася його шиї, відчуваючи, як пульсує кров. І зрозуміла: це не випадковість, не коротка мить. Це — початок.

Коли вони відірвалися одне від одного, у її очах світилася тиха рішучість. Вона знала, що тепер усе зміниться. Вона більше не зможе ставитися до нього, як раніше. Він увійшов у її серце й залишився там назавжди.

Він обійняв її, притискаючи до себе так, що вона чула стукіт його серця. Воно билося швидко, в такт її власному. І ця спільна ритміка була для них мовою, яку вони обоє розуміли без слів.

Вечір опустився ще нижче, огортаючи їх темрявою, але для Леї це була найсвітліша ніч. Бо саме в ній народжувалася їхня історія.