Дотик, що палає

Вона сиділа на високому стільці біля барної стійки, ковзаючи пальцями по тонкій ніжці келиха з вином. У залі було півтемно, лиш м’яке світло ламп торкалося обличчя, підкреслюючи теплий відтінок її шкіри. Звуки вечірнього міста губилися за стінами, тут залишалося тільки відлуння музики й запах кави, що досі тримався в повітрі.

Марк стояв навпроти, витираючи склянки, та його погляд раз по раз повертався до неї. Він ловив, як вона відкидає пасмо волосся за вухо, як напівусмішкою прикриває хвилювання, як її плечі розслабляються, коли він підходить ближче. І все ж, між ними стояла невидима межа — така тонка, що хотілося зламати її одним рухом, одним дотиком.

— Знаєш, — тихо почав він, нахилившись трохи ближче, — я щоразу бачу тебе тут, і в мене таке відчуття, ніби час зупиняється.

Вона підняла очі. Її погляд зустрів його, і серце раптово прискорилося. Він не говорив це, як банальність — у його голосі справді було щось щире, від чого повітря між ними ніби загусло.

— Ти зупиняєш час? — усміхнулася вона ледь чутно. — Невже ти настільки сильний?

— Ні, — він поставив склянку на стійку, — то ти маєш таку силу.

Її пальці раптом торкнулися його руки. Випадково, ненавмисно, але від того короткого дотику тіло наповнила хвиля тепла. Вона відчула, як йому стало важко зберігати спокій, як щелепа напружилась, а очі потемніли від бажання.

Марк обережно зняв її пальці з келиха й повільно, так, щоб вона встигла зупинити його, переплів їх зі своїми. Це був звичайний жест, але в ньому було більше, ніж у будь-яких словах.

— Якщо я тебе поцілую, — прошепотів він, нахилившись майже впритул, — це буде найбільша помилка чи найправильніше рішення?

Її подих затремтів. Вона відчула, як серце б’ється гучніше, ніж музика довкола. Її очі ковзнули до його губ, і відповідь стала очевидною ще до того, як вона встигла озвучити її.

— Спробуй — і дізнаєшся, — сказала вона тихо, ледве стримуючи усмішку.

Їхні губи зустрілися. Не обережно, не як випадковий поцілунок, а так, ніби обидва довго чекали цього моменту. Його руки лягли на її талію, наближаючи її до себе, а вона вперлася долонями йому в груди, відчуваючи тепло крізь тонку тканину сорочки. В усьому цьому було щось заборонене й небезпечне, але водночас — єдино правильне.

Світ навколо розчинився. Музика стала фоном, люди — тінями, а час справді зупинився. Залишилися тільки вони й цей поцілунок, від якого хотілося тремтіти й горіти водночас.

Вона відхилилася першою, відчуваючи, як щоки спалахнули. Її голос був трохи захриплий, коли вона прошепотіла:

— Ти… не маєш права так легко зупиняти мій світ.

— Я не хочу легко, — відповів Максим, ковзаючи пальцями по її зап’ястку. — Я хочу назавжди.

Її сміх був тихим, але щирим. І в ньому було більше згоди, ніж у будь-яких словах.