Коли мовчання голосніше за слова

Кав’ярня пахла кавою та свіжою випічкою, але для Леї весь світ звузився до одного відчуття — тепла його руки, яка торкалася її пальців. Вона не знала, скільки секунд чи хвилин минуло від того, як їхні губи зустрілися вперше. Час розчинився, немов його не існувало. І водночас вона відчувала кожну мить із гостротою, яка могла обпекти.

Поцілунок був тихим, обережним, але за ним приховувалося стільки стриманої пристрасті, що Лея відчула — варто лише одному з них зробити крок уперед, і їх обох поглине вир почуттів. Вона зупинилася лише тоді, коли повітря стало замало. Відсунувшись на мить, щоб вдихнути, вона зустріла його погляд — темний, глибокий, повний тихого вогню.

— Лєє… — його голос зривався, неначе він боявся, що слова зруйнують тендітну тишу між ними. — Я довго боровся з цим. Думав, що треба відпустити. Але я більше не можу.

Її серце билося в такт його словам. Вона проковтнула клубок у горлі, відчуваючи, що саме зараз усе вирішується.

— Я теж, — тихо зізналася вона. — Я теж не можу.

Марко зітхнув і засміявся тихим, трохи нервовим сміхом, який розтанув між ними, наче ковток вина. Він притулився чолом до її чола, і від цього простого жесту Лея відчула, як розсипається на дрібні іскри.

Навколо продовжувалося життя: хтось розмовляв за сусіднім столиком, офіціантка розливала чай, за вікном проходили люди з пакетами й квітами. Але їй було байдуже. Усе, що мало значення, сиділо перед нею — з втомленими, але щирими очима, з усмішкою, яка змушувала забути про страхи, з дотиком, від якого хотілося жити.

Вона підняла руку й торкнулася його щоки. Гаряча шкіра під її пальцями змусила серце знову затремтіти.

— Я боялася, — зізналася вона. — Що це все зруйнується, щойно я дозволю собі повірити.

Він накрив її руку своєю.

— Нічого не зруйнується, якщо ми самі цього не зробимо.

Вона глянула на нього довго й уважно, шукаючи бодай тінь сумніву. Але бачила лише впевненість і ніжність. І тоді їй захотілося говорити — вперше без страху.

— Я не знаю, що буде завтра, — прошепотіла Лея. — Але я знаю, що сьогодні ти мені потрібен.

Марко усміхнувся, і в цій усмішці було більше обіцянок, ніж у будь-яких словах. Він нахилився знову, і цього разу їхній поцілунок був іншим — глибшим, відвертішим. У ньому не залишилося стриманості: лише правда, яку вони більше не могли приховувати.

Лея відчула, як у ній щось відкрилося назустріч йому. Це було страшно й солодко водночас — немов стрибок у невідомість, але з упевненістю, що він її підтримає. Вона розчинилася в його теплі, у його пальцях, які ковзнули по її долоні, залишаючи сліди вогню.

Коли вони відсторонилися, їхні очі все ще були занадто близько. І тоді Лея зрозуміла: мовчання справді може говорити гучніше за будь-які слова.

— Мені здається, — почав Марко, — що весь цей час я жив наполовину. А зараз… ти робиш мене цілим.

Її очі наповнилися слізьми, але це були не сльози болю, а чогось іншого — світлого, справжнього. Вона не відповіла словами, лише притулилася до нього. І в його обіймах було відчуття дому, якого вона так давно шукала.

Вони сиділи довго. Розмовляли пошепки, сміялися з чогось дрібного, мовчали, коли слів було забагато. І все це було новим і водночас немов давно знайомим.

Коли годинник на стіні пробив дев’яту, Лея зрозуміла, що не хоче йти. Але й не боялася залишитися. Бо поруч із ним вона відчувала безпеку, яку ніколи раніше не знала.

Марко вийшов із нею на вулицю. Весняний вечір дихав прохолодою, пахло цвітом і вологою бруківкою після дощу. Вони йшли поряд, не відпускаючи рук. Мовчали — і це мовчання знову було найщирішою розмовою.

Коли вони зупинилися біля її дверей, Лея відчула, що цей вечір закарбувався в її пам’яті назавжди.

— Дякую, — прошепотіла вона.

— За що?

— За те, що не злякався.

Він нахилився й знову поцілував її, на прощання — м’яко, ніжно, немов печатку на їхньому дні.

— Я злякався, — зізнався він. — Але страх нічого не значить, якщо є ти.

І вона зрозуміла: це тільки початок.