Сліди в пам’яті

Наступного дня вони мовчали майже весь час. Розмова біля річки не виходила з голови Леї. Кожне слово чужинця проростало всередині неї, наче насіння, що роздирає землю зсередини.

«Шукайте витоки. Пам’ять знає більше, ніж вам здається».

Лея прокручувала це в голові, поки Марко йшов поруч. Його рука була теплою, але пальці стискали її надто міцно, ніби він боявся, що вона зникне, щойно він розслабиться.

Вони вирішили повернутися в кав’ярню. Там усе почалося — перша розмова, перший погляд, і та дивна пауза, що зупинила світ. Лея відчувала, що саме в цьому місці прихована якась нитка, яку треба розмотати.

Бариста здивовано глянула на них, коли вони замовили каву вдруге за день. Для неї це був звичайний вечір. Для них — спроба зануритися глибше.

— Ти думаєш, «витоки» можуть бути тут? — пошепки запитала Лея.

Марко ковтнув гарячий напій, не відриваючи погляду від вікна.

— Якщо наші спогади щось приховують, треба шукати в дрібницях. Можливо, ми вже зустрічалися раніше, просто не пам’ятаємо.

Вона на секунду застигла.

— Раніше?..

— Так. У дитинстві. У школі. Можливо, навіть у цьому місті.

Від цієї думки Лея відчула дивне тремтіння.

— Але я б запам’ятала тебе, — сказала вона щиро. — Я б ніколи не забула.

Марко усміхнувся гірко.

— А якщо нам допомогли забути?

Їхні розмови перебивали тільки випадкові звуки кав’ярні — сміх за сусіднім столиком, дзенькіт чашок. Але між словами народжувалося щось більше. Вони вирішили спробувати: піти у свої спогади так далеко, як зможуть.

— Розкажи мені все, що пам’ятаєш з дитинства, — сказав Марко. — Навіть дрібниці.

Лея почала згадувати. Перші літні табори, запах лип на подвір’ї, стару бібліотеку, куди вона бігала читати, коли ніхто не бачив. Вона згадувала своїх друзів, улюблену вчительку, навіть синій рюкзак із відривною блискавкою.

— Ти була в таборі «Зоряний»? — раптом спитав Марко.

Вона підняла очі.

— Так… а звідки ти знаєш?

Його обличчя зблідло.

— Бо я теж там був. Літо, коли мені було одинадцять.

Вона різко вдихнула. У голові почали виринати картинки: велике футбольне поле, дерев’яні будиночки, і хлопчик, що сидів на сходах із книгою. Його очі були темні, уважні. Вона не пам’ятала його обличчя повністю, але відчувала: це був він.

— Марко… — її голос зірвався. — Я пам’ятаю тебе.

Вони сиділи мовчки, дивлячись одне на одного, поки пазл складався. Виявлялося, їхні шляхи перетнулися набагато раніше, ніж вони знали. І тепер це здавалося не випадковістю, а чимось запрограмованим.

— Це і є витоки, — прошепотіла Лея. — Ми зустрілися ще тоді. І, можливо, світ намагався розвести нас, але не зміг.

Марко простягнув руку й торкнувся її щоки.

— І тепер він платить за це зупинками часу.

Лея закрила очі від його дотику. Вона відчувала, як минуле й теперішнє переплітаються, створюючи напругу, яка несе небезпеку.

У цей момент світ знову завмер. Але цього разу Лея не злякалася так сильно, як раніше. Вона ніби чекала цього.

Вони підняли голови — і побачили його. Чоловік у темному пальті сидів прямо за сусіднім столиком. Він спостерігав за ними, поклавши руки на стіл, ніби звичайний відвідувач.

— Ви почали згадувати, — сказав він спокійно. — Тепер пазл складеться швидше.

Марко підвівся.

— Чого ти хочеш від нас?

Незнайомець подивився на них довгим поглядом.

— Щоб ви зрозуміли: ваші серця давно пов’язані. Але кожен зв’язок має ціну. Ваш — занадто сильний. І світ не може його витримати.

Лея зробила крок до нього, відчуваючи, що цього разу вона не боїться.

— Тоді скажи правду. До кінця. Що буде з нами?

Він нахилив голову. Його голос звучав так тихо, що вони ледве чули.

— Або ви врятуєте одне одного й знищите все. Або відпустите — і врятуєте світ.

Коли час знову рушив, чоловіка вже не було. Люди в кав’ярні сміялися, бариста ставила нові чашки на піднос. Але для Леї і Марка світ уже не був тим самим.

Вони сиділи, тримаючись за руки, й мовчали. Вперше їхнє кохання стало вибором. Не тільки для них двох, а й для всього довкола.

І це мовчання було страшніше за будь-які слова.