Той, хто бачить тишу

Лея не спала майже всю ніч. Їй здавалося, що тиша знову чатує поруч, тільки-но вона заплющить очі. Кожен звук у квартирі — скрип підлоги, гул холодильника, шелест вітру у вікні — здавався попередженням. Її руки ще тремтіли після зустрічі з тим чоловіком.

Він не просто дивився на них. Його погляд був наче вирок.

Марко наполягав залишитися разом. Він спав на дивані в її кімнаті, і навіть у сні стискав кулак, ніби готувався до бою. Лея не могла відірвати від нього очей. Вона боялася заснути — боялася, що прокинеться знову в зупиненому світі, але вже без нього.

На світанку Марко прокинувся різко, наче від кошмару. Його погляд зустрів її, і в очах був той самий страх, що й у неї.

— Тобі снився він? — запитала Лея тихо.

Марко кивнув.

— Він сказав: «Ви не повинні були прокинутися».

Лея здригнулася. Це не могло бути збігом. Вона теж чула схожі слова уві сні, тільки голос звучав прямо біля вуха, шепотом, що холодив кров.

— Може, це наше підсвідоме? — вона намагалася хоч якось знайти пояснення. — Ми настільки налякані, що вигадуємо собі його присутність навіть у снах.

Марко дивився на неї серйозно.

— Ні, Лей. Це не сон. Ми обоє бачили його, коли час завмер. Він реальний. І тепер він приходить у наші сни.

Весь день вони намагалися жити звичайно. Вийшли в місто, блукали вулицями, їли морозиво, сміялися з дрібниць. Але між ними завжди висіла напруга: А що, якщо знову?

І це сталося.

Вони сиділи на лавці біля річки. Сонце вже торкалося горизонту, фарбуючи воду в золотисте. Лея відчувала спокій уперше за довгий час, коли раптом у грудях різко стисло.

— Марко… — її голос зірвався.

Він теж відчув. В ту ж секунду все стихло. Птахи зависли у небі, хвиля річки зупинилася на середині руху. Світ знову став мертвим полотном.

— Знову, — сказав він, стискаючи її руку.

Вона кивнула, намагаючись не зламатися від паніки.

І тоді він з’явився. Тепер не на відстані, не в кутку, а просто перед ними, за кілька кроків. Той самий чоловік у темному пальті. Його очі світилися, немов холодні лампи.

— Ви знову вижили, — його голос пролунав глухо. — Це вже третій раз.

— Хто ти? — крикнув Марко, підводячись.

Чоловік нахилив голову.

— Той, хто бачить тишу. Той, хто не мав би дати вам пройти.

Лея встала поруч з Марком.

— Що це означає? Чому ми?

Незнайомець посміхнувся дивною усмішкою.

— Ви обрали одне одного. І це розірвало рівновагу. Світ не витримує таких рішень. Коли серця б’ються в унісон занадто сильно — час зупиняється.

Вона відчула, як слова пронизують її, ніби це була правда, яку вона завжди знала, але не могла назвати.

— То це через нас? — прошепотіла вона.

— Так, — відповів він. — І кожна зупинка наближає вас до того, що вже не можна буде запустити час знову.

Марко зробив крок уперед.

— Якщо це наше кохання зупиняє час, то ми не відмовимося від нього.

Чоловік глянув на нього холодно.

— Ти не розумієш. Ви думаєте, що можете зберегти одне одного, але насправді кожна зупинка стирає світ довкола. Ви вже бачили — люди завмерли. Але одного разу вони не повернуться. І тоді залишитесь тільки ви… і тиша.

Лея задихнулася. Її серце стискалося від страху й водночас від рішучості.

— То що нам робити? — спитала вона.

Чоловік не відповів одразу. Він просто дивився на них, ніби зважував, чи варто відкривати правду. Потім його голос пролунало майже шепотом:

— Шукайте витоки. Пам’ять знає більше, ніж вам здається. І коли ви дізнаєтесь — тоді вирішите: жити з коханням, яке стирає світ, чи відпустити його, щоб врятувати час.

В ту ж мить усе ожило. Вода знову заблищала, птахи полетіли далі. Але чоловіка не було.

Лея впала на лавку, її дихання було рваним.

— Він хоче, щоб ми відмовились одне від одного… — її голос тремтів.

Марко сів поруч і взяв її обличчя в долоні.

— Лей, я не відмовлюся. Навіть якщо доведеться зупинити весь світ.

Вона подивилася в його очі — і зрозуміла, що він справді готовий на це. І це робило все ще страшнішим.

Бо тепер їхнє кохання стало не лише ніжністю. Воно стало силою, здатною зруйнувати реальність.