Другий злам

Вона прокинулася ще до світанку. Серце билося дивно швидко, наче тіло заздалегідь знало, що день принесе щось інше. Лея довго лежала в темряві, вдивляючись у стелю, поки ранкове світло повільно розгортало свої крила за вікном. В голові крутилися слова Марка: «Нехай світ хоч щодня зупиняється. Головне, щоб ти була поруч».

Вона не знала, що страшніше — те, що світ справді може зупинятися, чи те, що вона починає цього хотіти.

Вдень, коли вона йшла до кав’ярні, місто здавалося особливо гучним. Машини сигналили, люди поспішали, під ногами шелестіло мокре листя — і все це звучало так, наче хтось навмисне підкреслював рух життя. Лея ловила себе на тому, що кожної секунди чекає на різкий «клац» — і тишу, яка накриє все.

Коли вона переступила знайомий поріг, Марко вже був там. Він стояв за стійкою, розмовляв із колегою, але одразу помітив її. Їхні очі зустрілися — і Лея відчула, як щось холодне пробігло по спині.

Він посміхнувся, проте ця усмішка була тривожною, наче він теж чекав на невидимий сигнал.

— Привіт, — його голос прозвучав тепліше, ніж він сам виглядав.

— Привіт, — відповіла вона й помітила, як руки мимоволі стискають ремінець сумки.

Вони сіли за той самий столик біля вікна. Дощ знову починався, краплі стукали у скло, ніби хотіли попередити.

— Лей, — почав Марко, нахиляючись ближче, — з тобою теж це повторюється?

Вона напружилася.

— Що саме?

— Відчуття, що все ось-ось завмре. Наче ми стоїмо на краю тиші.

Вона кивнула повільно.

— Так. Я відчуваю це ще з учорашнього вечора.

Він перевів погляд на свої руки.

— Я бачив сон. У ньому все зупинилося, як і тоді. Але ми з тобою могли рухатися. Тільки цього разу… у тій паузі хтось інший теж рухався.

Лея затремтіла.

— Хтось інший?

— Так. І він дивився прямо на нас.

Її тіло вкрився морозом. І саме в цю мить сталося те, чого вони боялися.

Усе стихло. Звуки вулиці обірвалися. Дощові краплі завмерли в повітрі. Бариста, яка проходила поруч, застигла з піднятим підносом.

Лея відчула, як серце різко зупинилося — і почало гупати ще сильніше.

— Це знову, — прошепотіла вона.

Марко схопив її руку.

— Спокійно. Ми разом.

Вони повільно підвелися. Весь простір навколо був мертвим — і водночас надто живим у своїй тиші. Вона бачила, як блиск крапель відбивається від лампи, як кожна тінь стала густішою.

І тоді вона його відчула. Чужу присутність.

У кутку кав’ярні, біля полиці з книгами й журналами, стояв чоловік. Він був високим, у темному пальті, і його очі світилися дивним блиском. Він дивився прямо на них.

— Це він, — Марко ледь вимовив, стискаючи її руку до болю.

— Хто він? — прошепотіла Лея.

Чоловік не рухався. Але в його погляді було щось таке, що змушувало холод повзти шкірою.

Лея відчула, що більше не може стояти. Вона потягнула Марка за руку, і вони рушили до дверей. Вони не знали, чи можна вибратися з цієї «паузи», але інстинкт змушував їх бігти.

Відкривши двері, вони вийшли на вулицю — і жах лише посилився.

Все місто завмерло. Автобус застиг на півдорозі через перехрестя. Люди стояли посеред тротуару, мов воскові фігури. Собака завис у стрибку над калюжею.

І в цій нереальній картині Лея знову відчула чужий погляд. Обернувшись, вона побачила того ж чоловіка — тепер він стояв біля зупинки, набагато ближче, ніж кілька секунд тому.

Вона стиснула руку Марка.

— Ми не одні.

Вони бігли вулицею, намагаючись відірватися від невідомого. Але що далі вони тікали, то частіше помічали його. У відображенні вітрин. На іншому боці дороги. У тіні дерев.

Він завжди стояв і дивився. І Лея зрозуміла: втекти не вдасться.

— Чого він хоче? — видихнула вона.

Марко зупинився різко.

— Не знаю. Але якщо ми весь час біжимо, то він керує нами. А якщо зупинимося?..

Вона дивилася на нього з жахом.

— Ти хочеш… підійти до нього?

— Я хочу зрозуміти. Бо це повториться знову. І знову. Поки ми не подивимось правді в очі.

Вони повернулися. Чоловік чекав. Його обличчя було майже звичайним — темне волосся, різкі риси, губи стиснуті у лінію. Але очі… вони світилися холодним світлом, яке не могло належати людині.

— Ви теж… не зупинилися, — заговорив він. Його голос був тихим, але відлунював у цій тиші так, ніби звучав звідусіль.

Лея відчула, як коліна підгинаються.

— Хто ви? — Марко зробив крок уперед.

Чоловік нахилив голову, його усмішка була чужою.

— Ті, хто прокидається в тиші, рідко виживають. Але ви… інші.

І світ раптово повернувся. Машини загуркотіли, люди рушили далі, дощові краплі впали на землю. Але чоловіка вже не було.

Вони стояли посеред вулиці, задихаючись, наче після довгого бігу.

Марко схопив Лею за плечі.

— Ми маємо з’ясувати, що відбувається. Інакше наступного разу він уже не стоятиме осторонь.

Вона не відповіла. Лише відчула, що з цього моменту їхня історія перестала бути просто історією кохання.

Це стало боротьбою.