Між реальністю і тінню

Поцілунок тривав лише мить, але для Леї він розтягнувся на цілу вічність. У цій миті не було ані страху, ані запитань — лише відчуття, що вона нарешті вдома. Марко тримав її так, ніби боявся відпустити, і в його дотику було більше правди, ніж у всіх словах світу.

Та варто було їм відступити один від одного, як реальність повернулася різким ударом. Сміх у кав’ярні, брязкіт чашок, тихе дзеленчання дверей, через які заходили люди. Світ поводився так, наче нічого не сталося. Але Лея знала — сталося.

Вона важко вдихнула, намагаючись зібратись. Марко дивився на неї уважно, наче в її очах він теж шукав відповідь.

— Лей, — його голос був низьким, майже шепіт, — скажи мені, що я не збожеволів.

— Якби ти збожеволів, — відповіла вона тремтячим голосом, — то ми обоє зійшли з розуму в один момент. Бо я теж це відчула.

Його пальці ковзнули по її долоні, стискаючи її так, ніби це була єдина нитка, що тримала їх у реальності.

Вони сіли за маленький столик у кутку. Лея намагалася виглядати спокійно, але всередині все горіло. Вона відчувала на собі його погляд, і кожна клітинка її тіла тремтіла.

— Це було… дивно, — почав він. — Спершу я подумав, що втрачаю свідомість. Але тоді побачив тебе. Ти теж рухалася, коли все зупинилося.

Вона кивнула.

— Я була впевнена, що залишилась одна. Що весь світ зник, і тільки я… залишилась.

Він нахилився ближче.

— А може, ми залишилися обоє. Може, все інше — просто фон.

Її серце стиснулося. Це було небезпечно — думати, що світ існує лише для них. Але його слова звучали так, ніби в них була правда.

Їхню розмову перервала подруга, яка нарешті повернулася. Вона сміялася, розповідала якусь історію, і Лея кивала, робила вигляд, що слухає. Але її думки залишалися десь там, у темному коридорі кав’ярні, де світ зупинився, щоб дати їй одну мить з Марком.

Коли вечір завершився, і вони з подругою вийшли на вулицю, холодний вітер ударив їй у щоки. Лея озирнулася — і зустріла його погляд крізь вікно. Він стояв за стійкою, але його очі ловили її навіть через відстань і скло.

Вона відчула: це ще не кінець. Це лише початок.

Дорогою додому Лея йшла повільно. Місто гуділо своїм життям — трамваї дзеленчали, машини миготіли фарами, люди поспішали у свої справи. І все ж у її голові знову й знову відтворювалася та секунда, коли світ став на паузу.

Що це було? — думка не давала спокою. Галюцинація? Плід уяви? Чи щось більше?

Вона пригадувала деталі. Краплю, яка зависла в повітрі. Рух чоловіка, застиглого на півдорозі. Тишу, яка була такою густою, що її можна було торкнутися. Це не було схоже на сон. Це було надто реальним.

Удома вона не змогла заснути. Вона ходила кімнатою, пила воду, намагалася відволіктися книгою — марно. Перед очима весь час стояли його очі, його слова. «Я не хочу, щоб це залишалося випадковістю». І тепер — цей зупинений світ.

Наступного дня вона прокинулася від раннього дзвінка. Це була подруга.

— Лей, у тебе все добре? — голос звучав сонно. — Ти вчора була така дивна.

— Усе нормально, — збрехала вона. — Просто втомилася.

Вона поклала слухавку й довго сиділа з телефоном у руках. Чи могла вона сказати подрузі правду? Хіба це звучало б адекватно? «Світ зупинився, і ми з Марком були єдині, хто залишився живими». Вона навіть уявити не могла, як це прозвучить.

Тільки він знав. Тільки він бачив те саме.

Вдень вона вирішила піти в кав’ярню сама. Без подруги, без пояснень. Вона не знала, чи буде він там, але серце вело її саме туди.

Коли вона переступила поріг, серце зупинилося. Марко стояв на місці, у чорній сорочці, з тим самим спокійним виразом обличчя, який насправді приховував щось набагато глибше.

Він помітив її одразу. І на його губах з’явилася ледь помітна усмішка.

— Ти прийшла, — сказав він, ніби це було неминуче.

Вона кивнула.

— Нам треба поговорити, — додав він.

Вони сіли за столик біля вікна. Дощ на вулиці знову набирав сили, краплі стукали по склу, як невидимий метроном.

— Лей, я думаю про вчора весь час, — почав він. — І чим більше думаю, тим менше це схоже на випадковість.

— Ти теж вважаєш, що це було… щось справжнє?

— Я не знаю, що це було, — його голос став твердішим. — Але я знаю, що ми обоє це бачили. Це не міг бути сон.

Вона вдихнула глибше.

— А якщо це знак?

Він подивився на неї довго, уважно.

— Можливо. Або випробування. Але одне я знаю точно: після цього я не можу робити вигляд, що ти для мене — просто відвідувачка.

Її серце затремтіло. Слова, яких вона боялася, але яких найбільше хотіла.

І вперше Лея не втекла. Вона взяла його руку сама, без вагань.

У цей момент світ знову ніби здригнувся. Лампа над їхнім столиком мигнула, у вікно вдарив сильний порив вітру. І на секунду Лея відчула знайоме відчуття — паузи. Але цього разу воно не зупинило їх. Навпаки — підштовхнуло ближче одне до одного.

Вона усміхнулася крізь страх.

— Якщо це випробування, — сказала вона, дивлячись йому в очі, — я хочу пройти його з тобою.

Марко стиснув її руку ще сильніше.

— Тоді нехай світ хоч щодня зупиняється. Головне, щоб ти була поруч.

І цього разу вона повірила, що навіть у зупиненому світі можна жити — якщо поруч є хтось, хто тримає твою руку.