Початок знову

Лея відчувала, як холод тиші стискає її зсередини. Вона стояла серед завмерлого світу, де кожна деталь стала картинкою: люди, що зависли на півруху, дощ, який більше не падав, навіть подихи зникли. Лише її серце билося несамовито, доводячи, що вона жива.

Вона спробувала зробити крок — і звук власних підборів прозвучав так гучно, що віддався луною. Це була єдина річ, яка ще належала до реальності. Вона підійшла до Марка. Його обличчя було близько, таке живе, але нерухоме, що Лея відчула паніку. Вона торкнулася його щоки — тепла. Торкнулася руки — такої ж знайомої. І від цього стало ще страшніше: він був поруч, але його ніби забрали.

— Чому я одна? — її шепіт тонув у глухій пустці.

Вона озирнулася. Кав’ярня виглядала, як зупинений кадр фільму: чашка висіла у повітрі, не розливаючи каву; хтось замахнувся рукою, щоб махнути товаришеві, і застиг на цьому русі. Всі ніби були тут, але водночас їх не існувало.

Лея відчула, що задихається. Вона вдарила долонею по столу — звук розлетівся, але не викликав жодної реакції. Ніхто навіть не здригнувся.

Я зійшла з розуму? — ця думка пронизала її, як блискавка. Чи, може, це сон? Вона щипала себе за руку, так сильно, що залишила червоні сліди. Ні. Це було надто реально.

— Тільки не зараз… — слова вирвалися зі сльозами. — Я щойно… щойно відчула, що ми більше не чужі…

Її голос тремтів. Вона впала на стілець, намагаючись зібратися. Що, якщо це кінець? Що, якщо я приречена залишитися тут назавжди, у цьому застиглому світі?

Але раптом у глибині кав’ярні щось зміниться. Ледь помітний тріск, ніби ламалася тонка крига. Вона озирнулася й побачила, як одна крапля дощу таки впала з підвіконня. Потім ще одна.

— Ні… — прошепотіла вона. — Це не кінець…

Вона підвелася й знову підійшла до Марка. Його губи були так близько, що Лея відчула невидимий подих, який раптом повернувся. Його груди ворухнулися. Його пальці стиснули її руку.

І тоді час рвонув уперед, немов хтось натиснув «відтворити».

Годинник на стіні знову цокнув. Хтось засміявся за сусіднім столиком. Дощ за вікном ожив і заграв новими потоками. Бариста пройшла далі, навіть не підозрюючи, що щойно світ стояв на паузі.

А Марко… він дивився на неї, ніби нічого не сталося. Але в його очах був той самий подив, який світився й у її власних.

— Ти це відчула? — він прошепотів, стискаючи її руку.

Лея не змогла відповісти одразу. Вона просто вдивлялася в нього, намагаючись зрозуміти: він теж був там? Він теж бачив той застиглий світ, чи це сталося лише з нею?

— Я думала, що втратила тебе, — зізналася вона нарешті. Її голос ламався, але слова були справжні. — Усе зупинилося. Все… окрім мене.

Марко мовчав. Його пальці міцніше вплелися з її. Його очі палали не тільки здивуванням, а й страхом, і водночас рішучістю.

— Я теж це відчув, — нарешті сказав він. — Ніби світ не витримав того, що між нами, і зупинився.

Лея затремтіла. Їй стало страшно від цієї думки, але водночас вона відчувала дивне полегшення: вони були в цьому разом.

Він нахилився ближче, і цього разу їхні губи зустрілися. Це був поцілунок, якого вони обоє чекали. Поцілунок, який довів: життя повернулося, і все справжнє тільки починається.

Але десь у глибині її свідомості залишалося відчуття — те зупинення не було випадковим. Це був знак. Попередження. І, можливо, випробування.