Там, де все зупинилося

День видався неспокійним із самого ранку. Лея прокинулася від відчуття, ніби хтось покликав її на ім’я. Вона довго лежала, дивлячись у стелю, намагаючись зібрати докупи власні думки. Але що більше вона думала, то сильніше відчувала, що світ рухається до якоїсь межі.

Вона взяла телефон і прокрутила повідомлення. Подруга писала: «Лей, йдемо сьогодні в кав’ярню? Мені треба поговорити». Лея вагалася. Вона відчувала, що сьогодні все буде інакше, ніж завжди. І ця інакшість лякала її.

Та відмовитися вона не змогла.

Вечір був холодним. Осінь раптово нагадала про себе різким вітром, що крутив листя в повітрі. Лея йшла вулицею й відчувала, як щось невидиме стискає їй груди. Її серце билося швидше, ніж кроки.

Кав’ярня світилася теплим світлом. Вона переступила поріг і відразу побачила його. Марко стояв за стійкою, але цього разу його усмішка була іншою — стриманою, майже напруженою. Лея зрозуміла: він теж відчуває.

Подруга сіла за столик і почала говорити. Її слова були про навчання, про дрібниці, але Лея не чула. Весь її світ знову зійшовся до одного центру — до нього.

Вона краєм ока бачила, як він працює, як кидає короткі погляди в її бік, і ці погляди різали, наче леза.

Через пів години подруга пішла. Вона кинула фразу: «Я ще повернуся, зачекай мене», — і зникла у дверях.

Лея залишилася сама. І саме тоді він підійшов.

— Нам треба поговорити, — тихо сказав Марко, але його голос звучав так, ніби він чекав цього давно.

Вона кивнула. Її горло пересохло, а руки здригнулися. Він жестом запросив її пройти в невеликий коридор позаду кав’ярні.

Там було тихо. Лише слабке світло лампи й запах кави, що просочився зі стін.

Він зупинився навпроти неї. Їхні погляди зустрілися, і в цій зустрічі було більше, ніж тисяча слів.

— Лея, — він вимовив її ім’я так, ніби воно було молитвою. — Я більше не можу робити вигляд, що ти для мене — лише відвідувачка.

Її серце шалено калатало. Вона відчула, як світ навколо зникає.

— Я теж… — почала вона, але голос зрадницьки затремтів. — Я теж не можу більше тікати.

Їхні руки зустрілися десь посередині. Її пальці здригнулися від дотику, його тепло було таким реальним, що Лея відчула — вона провалилася в цю мить безповоротно.

Марко нахилився ближче. Їхні обличчя розділяли лише кілька сантиметрів. Вона чула його подих, відчувала, як він обпікає їй шкіру.

— Якщо це помилка, — прошепотів він, — то я готовий її зробити.

Усе всередині неї кричало: «Так!». Її губи тремтіли, серце билося так сильно, що вона боялася знепритомніти.

Вона заплющила очі й зробила крок назустріч.

І саме в цей момент усе зупинилося.

Двері відчинилися, і до коридору увійшов покупець. Марко різко відсахнувся, а Лея відчула, як реальність повернула її назад. Час знову побіг, але не так, як раніше.

Її серце розривалося від того, що мить, якої вона чекала, розсипалася в порожнечу. Вона стояла, не знаючи, що сказати. Марко дивився на неї так, ніби теж відчував цей біль.

— Пробач, — тихо сказав він і пішов.

Лея залишилася одна.

Вона спершу не зрозуміла, що відбувається. Наче хтось натиснув кнопку «паузи» у її житті. У грудях було порожньо. Вона стояла серед тиші й відчувала, що все, що вона знала, щойно обірвалося.

Коли вона вийшла на вулицю, дощ знову почався. Лея йшла під холодними краплями й не помічала, що промокла до кісток. Усередині вона відчувала тільки порожнечу.

Її світ зупинився.