Між словами і тишею

Лея довго крутилася в ліжку тієї ночі. Подушка здавалася надто гарячою, ковдра — важкою, а думки — нестерпно голосними. Кожна деталь зустрічі в кав’ярні оживала перед очима: його усмішка, його погляд, його слова, які ще довго звучали в голові. «Не всі зустрічі випадкові».

Ці слова чіпляли сильніше, ніж вона хотіла собі дозволити. Лея намагалася переконати себе, що завтра все буде простіше. Що сон розвіє напругу, а новий день поверне її у звичний ритм. Але навіть коли вона заплющила очі, в темряві її чекали ті ж самі очі Марка.

Наступний день видався важким. Лея працювала, робила вигляд, що занурена в справи, але зосередитися було неможливо. Вона помічала, як пальці автоматично креслять на папері якісь лінії, які нагадували обриси кавових зерен чи чашки. Її підсвідомість видавала всі секрети.

Опівдні задзвонив телефон. Це була подруга.

— Лей, ти сьогодні вільна ввечері? — голос подруги звучав невимушено. — Хочу трохи розвіятись.

Лея вагалася. Їй хотілося сховатися від усього світу, але водночас вона знала, що сидіти вдома — означає застрягти в тих самих думках.

— Добре, куди? — спитала вона.

— Та куди ж іще? Улюблена кав’ярня, звичайно! — сміх подруги був легким і сонячним.

Серце Леї зробило різкий стрибок. Вона спробувала вдати байдужість:

— Ну гаразд. Побачимося там.

Кав’ярня цього вечора була особливо затишною. За вікном сутеніло, дрібний дощ розливав ліхтарне світло золотими плямами на мокрій бруківці. Всередині пахло корицею та шоколадом.

Марко був на місці. Він помітив Лєю ще тоді, коли вона переступила поріг. Її серце завмерло, і вона майже фізично відчула, як його погляд торкнувся її.

Вони сіли з подругою за столик, замовили каву і довго говорили. Але Лея весь час ловила його присутність, наче він сидів поряд, навіть якщо знаходився по інший бік залу.

Подруга була захоплена розмовами, а Лея кивала й усміхалася, але всередині відчувала, що зараз відбувається щось набагато більше, ніж звичайний вечір.

Коли подруга на хвилину вийшла відповісти на дзвінок, Марко підійшов. Він знову був спокійним, але в його очах читалася тривога.

— Лея, — промовив він, тихо, але впевнено. — Я мушу тебе щось запитати.

Вона дивилася на нього, боячись поворухнутися.

— Чому ти приходиш сюди знову і знову? Це просто кав’ярня? Чи є ще щось?

Її серце закалатало. У горлі пересохло. Вона не знала, як відповісти. У неї було дві правди: одна — та, що можна вимовити, і друга — та, яку краще заховати.

— Може, це випадковість, — обережно сказала вона. — А може… не зовсім.

Марко нахилився ближче, його голос звучав майже шепотом:

— Я не хочу, щоб це залишалося випадковістю.

У цей момент вона відчула, як у неї всередині щось ламається. Вона вже не могла тікати. Її пальці здригнулися, і вона схопила чашку, аби приховати це тремтіння.

Подруга повернулася, і момент зник, розтанув, наче й не було. Але слова Марка залишилися з нею, в’їлися глибоко.

Вдома Лея довго сиділа в темряві. Вона згадувала його обличчя, його голос. Кожне слово розросталося в її думках, мов коріння.

«Я не хочу, щоб це залишалося випадковістю».

Вона підняла голову й подивилася на власне відображення в дзеркалі. Там була вона — розгублена, але вперта. І десь у глибині душі вона знала: ця історія не просто починається. Вона вже несе в собі силу, здатну змінити все.

Лея лягла спати під ранок, але сон був тривожним. Їй снилися калюжі, у яких відбивалися очі Марка, і його голос, який кликав її вперед, за межі страху.

Вона прокинулася з думкою, яка вже не давала спокою: наступного разу вона мусить бути відвертішою. Хоч би що сталося.