Невидимі дотики

Вечірнє місто тремтіло у світлі ліхтарів. Асфальт ще зберігав вологість після дощу, і кожна калюжа нагадувала дзеркало, у якому можна було побачити себе — розгублену, втомлену, але з іскрою, що ніяк не гасла. Лея йшла вузькою вуличкою, притримуючи сумку на плечі, й намагалася зібрати думки до купи. Та що більше вона намагалася все пояснити, то сильніше губилася.

День у кав’ярні залишив по собі відчуття, наче її життя хтось непомітно пересунув на іншу колію. Подруга розповідала веселі історії, а вона ловила кожен рух Марка. Його спокій, його легка усмішка — усе це змушувало її серце битися інакше.

Коли Лея повернула ключ у дверях своєї квартири, її зустріла тиша. Вона кинула сумку на стілець, увімкнула світло й сіла на підвіконня. У темряві за вікном місто світилося вогнями, але для неї зараз існував лише один образ — бармен, який чомусь пробуджував усе, що вона намагалася довго в собі сховати.

Вона дістала телефон. Її пальці зависли над екраном, хоча в неї навіть не було його номера. Навіщо? — подумала Лея. Що я взагалі роблю?

Вона вдихнула глибше. Усередині було дивне відчуття — не спокій, не тривога, а суміш обох. Наче хтось поклав їй руку на плече й сказав: «Не бійся, це тільки початок».

Наступного дня Лея намагалася зануритися в роботу. Кімната була заповнена паперами, а її ноутбук світився довгими списками завдань. Та навіть у цих цифрах і словах їй ввижався він. Марко. Його голос, його рухи.

Телефон задзвонив. Це була подруга:

— Лей, ти не проти ще раз забігти до кав’ярні? Вчорашній торт був божественний!

Вона закусила губу. Ще раз? Її серце здригнулося, але в голосі вона намагалася звучати спокійно:

— Добре. Чому б і ні.

Цього разу кав’ярня була майже порожньою. За столиками сиділо кілька людей із ноутбуками, тихо грала музика, і запах кави був таким теплим, що майже огортав, як ковдра.

Марко стояв біля стійки, розмовляючи з колегою. Коли він помітив Лєю, його очі спалахнули. І ця мить знову вдарила в серце десь глибоко. Він підняв руку в легкому вітанні, а вона відчула, як усередині щось перевертається.

Подруга одразу замовила десерт і зручно вмостилася за столиком біля вікна. Лея підійшла до стійки, наче спеціально тягнула час.

— Тобі як завжди? — запитав Марко тихо, нахилившись ближче.

Її подих зупинився. Вона лише кивнула, і від цього руху здавалось, що світ став іншим.

Коли він простягнув їй чашку, їхні пальці торкнулися. Ледь-ледь, але цього було достатньо. Усередині все спалахнуло. Вона відійшла, намагаючись не показати, як сильно це її зачепило.

Вони сиділи з подругою, сміялися, говорили, але Лея весь час відчувала його. Його погляд ковзав по ній навіть тоді, коли він робив вигляд, що зайнятий. І вона знала: це не її уява.

Коли подруга вийшла у вбиральню, він підійшов ближче.

— Ти виглядаєш так, ніби тікаєш, — сказав Марко тихо, дивлячись просто у її очі.

Лея проковтнула клубок у горлі.

— А якщо я справді тікаю?

— Тоді я хочу знати, від чого.

Його слова були небезпечні, занадто відверті. Її серце шалено калатало, але вона не змогла відповісти. Вона лише відвела погляд і вдала, що розглядає вікно.

— Лея, — додав він, нахилившись ближче. — Не всі зустрічі випадкові.

І перш ніж вона встигла щось сказати, подруга повернулася. І момент знову зник.

Увечері, залишившись наодинці, Лея довго ходила кімнатою. У її голові лунав його голос, його слова. «Не всі зустрічі випадкові».

Вона відчула, що ці слова вкорінилися глибоко. Що вони вже змінюють її життя.

І хоч як сильно вона намагалася переконати себе, що це лише бармен, звичайна історія, — у душі вона знала: ця історія тільки починається