Іскри серед дощу

Лея сиділа біля вікна, загорнувшись у тонкий светр, і слухала, як за склом шелестить дощ. Краплі стікали вниз, наче чужі думки, які не можна зупинити, тільки спостерігати. Її пальці тримали чашку кави, вже холодної, але від тієї гіркоти всередині їй ставало дивно легше.

Минуло кілька днів, відколи вона востаннє бачила Марка, і цей простір тягнувся нескінченно довгим коридором. Вона намагалася переконати себе, що нічого особливого не сталося: він — бармен, вона — просто відвідувачка. Але кожна дрібниця в пам’яті зрадницьки оживала — відтінок його очей, як він поправляв рукав сорочки, навіть ледь помітний рух губ, коли він усміхався.

Вона знала: це не схоже на випадковість. Їхні зустрічі були надто невчасними, надто сильними, щоб бути грою долі. І все ж вона не хотіла зізнатися собі, що вже загрузла у цій історії.

Телефон завібрував на столі. Повідомлення від подруги: «Лею, йдемо сьогодні ввечері в ту кав’ярню? Ти ж знаєш, я обіцяла собі новий десерт спробувати».

Лея зітхнула. Серце підказувало втекти, знайти привід залишитися вдома, але якась частина її душі прагнула знову побачити його. Вона швидко відповіла: «Добре. Я з тобою».

Кав’ярня зустріла теплим світлом і запахом кориці. Людей було чимало, але для неї простір знову звузився до однієї фігури за барною стійкою. Марко. Його рухи були легкими й точними, він говорив з іншими, посміхався, але коли його погляд ковзнув по ній — час уповільнився.

— Дві кави, будь ласка, — замовила подруга, не помітивши нічого.

Лея стояла поруч, намагаючись не видати хвилювання. Її пальці торкнулися столу, коли він поставив чашки, і на мить між ними пробігла невидима іскра. Він не сказав нічого, тільки ледь підняв брову, наче ставив безмовне запитання: «Ти теж це відчуваєш?»

Подруга вже кликала її до столика, і Лея швидко відвела очі. Але коли вони сіли, їй було важко слухати сміх і жарти. Вона відчувала кожен його рух, навіть не дивлячись.

— Лей, ти якась задумлива, — усміхнулася подруга. — Чи, може, твій настрій залежить від кави?

Лея відмахнулася, але всередині все стискалося. Вона не знала, як приховати це дивне тремтіння, яке виникало щоразу, коли він був поруч.

Пізніше, коли подруга вийшла відповісти на дзвінок, Лея лишилася сама. І саме тоді він підійшов.

— Тобі смакує? — тихо запитав Марко.

Вона підняла очі й відчула, як все навколо розмивається.

— Так… — відповіла майже пошепки. — Занадто.

Їхні погляди зустрілися знову, і цього разу вона не відвела очей. У його усмішці було щось невимовне, щось, що змушувало її хотіти більше — більше цих розмов, більше цих миттєвостей.

— Ти часто буваєш тут, — продовжив він, наче перевіряв, чи готова вона зробити наступний крок.

— Можливо, занадто часто, — відповіла вона.

Він хотів ще щось сказати, але подруга повернулася. І цей момент зник так само швидко, як і виник. Та в серці Леї вже назрівала буря.

Повертаючись додому, вона не могла зупинити думок. Його голос лунав у пам’яті, його усмішка горіла десь усередині. Вона зрозуміла: це не просто цікавість. Це щось більше. І саме воно лякало її найбільше.

Її кроки відбивалися від порожньої вулиці. Дощ знову починався, а вона, вперше за довгий час, дозволила собі усміхнутися. Бо відчувала: попереду чекає історія, яка переверне все її життя.